Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

випуклі губи, а розумний погляд крізь окуляри, яких ніколи не знімав, надавав йому вигляду занадто серйозного хлопчика-відмінника.

— Ну, і хто ж переміг? — спитав він, одкинувшись на спинку крісла.

— Про що ти? — ніби не зрозумів Шульга.

— Згадай, як там у Шеклі: це була безмовна війна… Полем бою був його мозок, а нагородою за перемогу мусило стати його тіло…

— Я не читав Шеклі.

— Тоді скажу прямо: не можу повірити, що це ти. Ну, ця постійна готовність до усмішки, вона настільки не властива тобі, що… Не знаю… На жаль, я замало бачив раніше того хлопця, Шульгу, можливо, це його манера…

— Я б не сказав.

— А його звички, ну, тілесно-фізіологічні, я маю на увазі, відчуваються? — Ігор затнувся, побачивши здивування співрозмовника, але наполіг-таки на своєму питанні: — Випити не тягне?

Шульга недоброзичливо примружив очі:

— Наскільки я зрозумів, шановному колезі хотілося б обговорити проблему рефлексів тіла реципієнта?

— Браво! — нарешті усміхнувся Моцак. — Ось тепер вірю, що це справді ти.

— Хоч ти не починай цих примітивних провокацій, набридло.

— Як, наш Вуселко вдається до провокацій? Та ще й примітивних?

— Не він, так його ординарці. Уяви, підсовують мені дві пачки сигарет — улюблені Камінського, сам знаєш які, й дешевенькі, що їх завжди палив Шульга. І спостерігають.

— Ну, ти і…

— Звичайно. Подякував, взяв улюблені й заявив, що Юлій завжди мріяв саме про такі.

— І не став палити?

— Точно. На їхніх очах і викинув.

— Отже, всіх заплутаю, а Нобелівку візьму собі.

Шульга елегантно звів брови:

— Хіба є чутки про розсекречування нашої роботи?

— Ні.

— То немає чого й мріяти про Нобеля, — сказав і замислився.

Ігоря запросив не просто так, а заради розв’язання ще однієї проблеми.

Вельф і не сподівався, що так швидко поглине особистість Юлія, але той пішов назустріч сам. Відчув це вперше в метро, коли несподівано по-тваринному злякався його велелюдності. Розпачливо подумав, що зустріти тут когось випадково — неможливо. Кінець ілюзіям. Цієї миті почув з глибини підсвідомості несміливий голос: «Мені здається… ну… що ти звик робити… неможливе». Хвилю вдячних емоцій навіть не намагався виразити словами — вони розуміли одне одного і так. Подумав лише, що полюбити Юлія — означає полюбити себе.

За допомогою Юлієвих спостережень в уяві вони вдвох сконструювали сучасно-ідеальний образ коханої: сонячноволоса красуня, аж ніяк не мальвіна, в яскраво-зеленій кофточці, з різнобарвними повітряними кульками над головою — погідного дня, усміхаючись, спускається по Сумській, мимо театру, до метро. Просто посередині вулиці.

І… веде за ручку маленьку чорнооку дівчинку з бантиком у кучерявих косах і в білих мережаних гольфах.

Іринку.

Дочку Камінського.

А поруч з нею завжди манячить силует Раїси — обмеженої, агресивної міщаночки, найтрагічнішої мальвіни його життя. Звичайно ж, як це завжди буває, такий образ колишньої дружини був зовсім неадекватним. Навіть після поверхового аналізу спогадів, вона виявилася турботливою матір’ю та нормальною жінкою, що стомилася від нестерпного норову свого амбітного чоловіка.

Вельф не спішив позбутися щему цього невдалого кохання, хоч Камінський і сам прагнув звільнення від нього і вже відчував болісний мисливський азарт: що з того вийде? Ще один чаклунський прийомчик? Проте чародій удався до найпростішого засобу, що про нього добре знав і сам Андрій Андрійович: стирання образів. Спогади линяли в його уяві, втрачали яскравість і соковитість, ставали застиглими, нерухомими, збляклими, як старі фотознімки, вкривалися мілкою сіточкою тріщинок. За алгоритмом далі в думках мало відбутися їхнє спалення, але Вельф зупинився на цьому.

— Раїса від’їжджає сьогодні увечері. Потягом. Десь після десятої вечора.

Моцак здивовано втупився в нього:

— Ти хочеш піти? Провести?

— Разом з тобою. Скажеш, що я був найщирішим другом її покійного чоловіка. Відрекомендуєш.

Ігор довго мовчав. Дістав сигарету, крутив її жовтуватими пальцями.

— Не хочеш сказати їй правду?

— Ні.

— Я розумію, ви були розлучені, коли це сталося. І вона покинула тебе хворого, на краю могили…

— Не драматизуй, вона не знала, наскільки хвороба була серйозною.

— Тоді… Я міг би їй все пояснити.

— Ні, — Юлій устав і підійшов до дверей, де на стіні висіло велике дзеркало. Подивився на себе. Замордований хворобою Камінський, якому нічого було втрачати, недарма перед експериментом так завзято відстоював кандидатуру Шульги. Підозрював: саме такий тип чоловіків їй подобається. Високий красень, мрія кожної мальвіни. Наскільки все це морально, ніхто й не думав.

Поправив комірець. Вид, звичайно, ще трохи прим’ятий, зате волосся вже доглянуте, а нігті навіть випещені — він поступово перетворюється на досить пристойного добродія, недарма ж Катерина щоразу обдаровує таким ніжним поглядом, що й сама соромиться після того.

— Може, краще я один піду? — невпевнено спитав Ігор.

Повернувся до нього:

— Це єдина можливість побачити Іринку. Востаннє.

— Ти ризикуєш.

— Не переймайся… Раїса мене не впізнає.

— А ти? Як почуватимешся ти?

— Це я й збираюсь дослідити.

Проте занадто цікавого матеріалу для спостережень не виявилося. Всі родичі колишньої дружини Камінського відбули на батьківщину предків раніше, провести нагодились тільки дві манірні подружки, тому чоловіків одразу ж підрядили переносити численні валізи та яскраві щільно напхані сумки. Лише біля під’їзду він мав нагоду надивитись на Іринку. Вона підросла, схудла. В дорожніх штанцях виглядала старшою й серйознішою. А великі ягідки чорних очей ніби про щось просили.

Юлій намагався розсмішити малу й почув-таки її веселе щебетання.

Нарешті дісталися вокзалу. Неприємно вразили неохайна людність і різкий запах задимлених поїздів. Колись Юлій жив тут тижнями. Але змінився він — перемінилося і все довкола.

Іронічно дивився, як Раїса прикладала носову хусточку (як годиться, чистеньку й вишукану) до сухих очей, розмовляючи з приятелями покійного чоловіка. Називала себе вдовою. Нещасною. І при цьому відверто пускала бісики в бік Шульги:

— Чому він ніколи не казав про вас? Що? А вам про мене — багато? Отакої! Хочете взяти на руки Ірочку? Ірусю, ходи-но сюди!

Він посадив дівчинку на плечі, притримуючи за довірливі рученята:

— Не боїшся?

— Чого?

— Упасти.

— Ні, мені подобається. Я вища за всіх!

— Утечемо від мами?

— Ага. Тільки не дуже далеко.

На той час пасажири вже позаносили свої багажі до вагонів, і на пероні стало вільніше — знайшлося місце, щоб покрутити Іринку, використовуючи замість гойдалки руки. Мала аж захлиналася від сміху.

Нарешті поставив її на ніжки. Присів і зазирнув у личко:

— Ти вже й котів не боїшся?

— Звідки ти знаєш, що я боялася? — чорні очка віддзеркалювали промінчики вокзальних ліхтарів.

— Я про тебе знаю все.

— Тобі тато розповідав!

— Так. І наказав, щоб ти обов’язково надіслала мені листа, коли навчишся писати.

— А я вже можу написати своє