Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

побачили саме те, чого підсвідомо боялися. Навпроти них було вікно. Ліворуч, між вікном і дверима, стояв великий письмовий стіл. У кімнаті сидів кремезний чоловік. Але не за столом, а збоку, у кріслі, трохи подавшись уперед. Він сидів до них спиною, обличчям до вікна, але положення його тіла видавало всю історію. Права рука звисала вниз, а просто під нею, на килимі, лежав маленький сяючий пістолет.

Пуаро різко звернувся до Ґреґорі Барлінґа:

– Заберіть звідси місіс Літчем Роше і двох інших леді теж.

Усі, погоджуючись, закивали. Ґреґорі взяв господиню попід руку. Вона тремтіла.

– Він застрелився, – бурмотіла та. – Жахливо.

Трясучись, вона дозволила чоловікові забрати себе звідти. Дві інші дівчини пішли за ними.

Пуаро схилився над тілом, відсунувши всіх інших трохи назад.

Він знайшов кулю справа від голови. Вона пройшла навиліт і, очевидно, зачепила дзеркало, яке висіло на стіні ліворуч, оскільки те було розтрощене. На письмовому столі лежав листок паперу, на якому навскіс тремтливою рукою було написано: «Вибачте».

Пуаро спрямував свій погляд до дверей.

– Ключа в замку немає, – зауважив він. – Дивно…

Його рука ковзнула в кишеню мертвого.

– А, ось він, – сказав він, – принаймні я думаю, що то він. Ану, мсьє, спробуйте?

Джефрі Кін узяв у нього ключ і вставив у замок.

– Так, це він.

– А вікно?

Гаррі Дейлгаус підійшов до нього.

– Зачинене.

– Можна? – Дуже швидко Пуаро скочив на ноги і приєднався до інших, що стояли біля вікна. Це було довге панорамне вікно. Пуаро відчинив його, хвилину постояв, вивчаючи траву під ним, і знову зачинив.

– Друзі, – сказав він, – треба викликати поліцію. Не можна ні до чого торкатися, аж поки вони не приїдуть і самі не засвідчать, що це суїцид. Смерть настала приблизно чверть чи півгодини тому.

– Знаю, – хрипко сказав Гаррі. – Ми чули постріл.

– Comment?[16] Що ви щойно сказали?

Гаррі з Джефрі Кіном пояснили йому. Коли закінчили говорити, з’явився Барлінґ.

Пуаро повторив свої останні слова і, поки Кін ходив до телефону, попросив Барлінґа приділити йому п’ять хвилин, щоб поспілкуватися.

Вони вийшли в маленьку кімнатку, залишивши Діґбі стерегти двері в кабінет, поки Гаррі пішов за дамами.

– Наскільки я розумію, ви були близьким другом містера Літчема Роше, – почав Пуаро. – Саме тому спочатку я звернувся до вас. Хоча, мабуть, за етикетом, спершу мав би поговорити з мадам, однак зараз я не думаю, що це буде pratique[17].

Він замовк.

– Я тут, бачте, у досить делікатній ситуації. Викладу перед вами факти. Я за професією приватний детектив.

Фінансист ледь усміхнувся.

– Містере Пуаро, не обов’язково мені це все розповідати. Ваше ім’я тепер уже відоме всім.

– Мсьє дуже приязний, – уклонився Пуаро. – Тож продовжимо. На мою лондонську адресу надійшов лист від містера Літчема Роше. Він написав, що має підстави думати, що його ошукують на великі суми грошей. З особистих причин, за його словами, він не хотів звертатися в поліцію, але побажав, щоб я приїхав сюди й вивчив для нього це питання. Ну, я й погодився. Я приїхав. Не так швидко, як цього хотів замовник, оскільки в мене були інші справи, а містер Літчем Роше не зовсім король Англії, хоча, здається, він так не вважав.

Барлінґ іронічно посміхнувся.

– Саме так він про себе й думав.

– Точно. О, розумієте… цей лист яскраво засвідчив, що він був, так би мовити, ексцентричним. Не божевільним, але неврівноваженим, n’est ce pas[18]?

– Його останній учинок це й підтвердив.

– О, мсьє, але ж суїцид учиняють не лише неврівноважені. Так кажуть присяжні, але це тільки для того, щоб уберегти почуття родичів.

– Губерт не був звичайною особистістю, – рішуче сказав Барлінґ. – У нього траплялися напади неконтрольованої люті, він був схиблений на темі сімейної гідності та загалом мав багато дивацтв. Однак, попри все, це був розсудливий чоловік.

– Точно. Він був достатньо розважливим, щоби зрозуміти, що його обкрадають.

– А хіба люди скоюють самогубство тому, що їх обкрадають? – спитав Барлінґ.

– Мсьє, саме так. Це сміховинно. Саме тому мені й слід заглибитися в суть справи. «Через сімейні причини» – так він написав у листі. Eh bien[19], мсьє, ви людина бувала, ви ж знаєте: саме через такі «сімейні причини» чоловік вчиняє самогубство.

– Тобто?

– Здається, принаймні ззовні, наче ce pauvre[20] мсьє про щось дізнався й не міг прийняти тих новин. Але розумієте, я маю обов’язок. Мене вже взяли на роботу, найняли, дали завдання. І цю «сімейну причину» покійник не хотів доручати поліції. Тому мушу діяти швидко. Я повинен дізнатися правду.

– А коли дізнаєтеся?

– Тоді… буду чинити на свій розсуд. Зроблю все, що в моїх силах.

– Розумію, – сказав Барлінґ.

Якусь хвилину чи дві він мовчки курив, а потім сказав:

– І знову ж. Боюсь, я нічим не зможу вам допомогти. Губерт ніколи ні в чому мені не звірявся. Я нічого не знаю.

– Мсьє, скажіть мені, хто, на вашу думку, міг обкрадати цього бідного джентльмена?

– Важко сказати. Звичайно, у маєтку є управитель. Він тут новенький.

– Управитель?

– Так. Маршалл. Капітан Маршалл. Дуже хороший хлопець, утратив на війні руку. Він приїхав сюди рік тому. Але, наскільки я знаю, він подобався Губерту, і той йому довіряв.

– Якби його дурив капітан Маршалл, то чи не було якихось особистих причин, щоб мовчати?

– Н-ні.

Пуаро помітив нерішучість.

– Мсьє, кажіть. Прошу вас, кажіть, як є.

– Це можуть бути чутки.

– Благаю вас, говоріть.

– Добре, тоді я скажу. Ви помітили у вітальні красиву молоду жінку?

– Я помітив двох красивих молодих жінок.

– О, так. Міс Ешбі. Прехороше молоде створіння. Це її перший візит сюди. Гаррі Дейлгауз попросив місіс Літчем Роше, щоб та запросила її. Але ні, я маю на увазі смагляву дівчину – Діану Клівз.

– Я помітив її, – сказав Пуаро. – Думаю, її помічають усі чоловіки.

– Це маленьке дияволеня, – вибухнув Барлінґ. – Вона грається з усіма чоловіками на двадцять миль навколо. Хтось колись її таки приб’є.

Він витер чоло носовичком, не усвідомлюючи, з якою цікавістю Пуаро за ним спостерігає.

– Ця молода леді – це…

– Прийомна дочка Літчема Роше. Він дуже журився, що в них із дружиною не було дітей. Тому вони вдочерили Діану Клівз – якусь далеку родичку, – і Губерт дуже до неї прикипів, мало не поклонявся їй.

– І, безсумнівно, йому не подобалася думка, що вона може вийти заміж? – припустив Пуаро.

– Ні, якщо вона вийде заміж за того, кого треба.

– А той, хто треба, – це ви?

– Я не казав…

– Mais, non, mais, non![21] Ви нічого не сказали. Але ж це