Читати книгу - "Гра престолів"

Тиріон.— Люди здебільшого воліють заплющувати очі на гірку правду, ніж її визнавати.

— Здебільшого,— сказав хлопець,— тільки не ви.

— Ні,— визнав Тиріон,— тільки не я. Та я вже навіть про драконів майже не мрію. Немає більше драконів,— підхопив він з землі ведмежу шкуру.— Ходімо, час вертатися в табір, поки твій дядько не оголосив тривогу.

Шлях був недовгий, але земля під ногами надто нерівна, тож поки вони дісталися назад, у Тиріона страшенно судомило ноги. Джон простягнув йому руку, щоб допомогти перелізти через густо переплетене коріння, але Тиріон відмахнувся. В житті він усе робив сам, і цей раз не буде винятком. Однак опинитися знову в таборі було приємно. Попід псрехнябленими стінами давно покинутої тверджі — доброго захисту од вітру — виросли намети. Коней уже нагодували, та й багаття розпалили. Сидячи на камені, Йорен білував білку. Ніздрі наповнював гострий запах рагу, і Тиріон подибав туди, де його слуга Морек чаклував над казанком. Морек без жодного слова подав йому черпак. Скуштувавши, Тиріон повернув черпак назад.

— Ще трохи перцю,— звелів він.

Бенджен Старк випірнув з намету, в якому мав ночувати разом з небожем.

— Ось ви де. Чорт забирай, Джоне, не блукай отак самотою. Я вже думав, тебе Чужі ухопили.

— Бабаї,— сміючись, виправив його Тиріон. Джон Сноу всміхнувся. Старк кинув на Йорена збентежений погляд. Щось невиразно буркнувши, старий стенув плечима й повернувся до своєї кривавої справи.

М’ясо білки додало в рагу трохи поживності, й подорожні, розсівшись поночі навколо багаття, з’їли його з чорним хлібом і твердим сиром. Тиріон передавав по колу свій бурдюк з вином, аж поки не розслабився навіть Йорен. Один по одному присутні зникали в наметах — вкладалися спати, тільки Джон Сноу лишився: йому випало нічне чатування.

Як завжди, останнім підвівся Тиріон. Заходячи в намет, який для нього поставили слуги, він озирнувся на Джона Сноу. Задивившись на полум’я, хлопець стояв біля багаття з непорушним і суворим обличчям.

Сумно всміхнувшись, Тиріон Ланістер пішов спати.

Кетлін

Вісім днів уже не було Неда з дівчатами, коли одного вечора в кімнаті Брана з’явився мейстер Лувін, тримаючи в руках лампу й облікові книжки.

— Давно час перевірити рахунки, міледі,— мовив він.— Думаю, вам варто знати, скільки нам коштував королівський візит.

Поглянувши на хворого Брана, який лежав у ліжку, Кетлін відкинула йому з чола чубчик. І збагнула, який довгий той відріс. Скоро вже треба буде підрізати.

— Мені не потрібно перевіряти рахунки, мейстре Лувіне,— мовила вона, не відриваючи очей від Брана.— Я добре знаю ціну цього візиту. Заберіть книжки.

— Міледі, у королівського почту здоровий апетит. Треба поповнити комори, поки...

— Кажу вам,— урвала вона його,— заберіть книжки. Усе зробить стюард.

— У нас зараз немає стюарда,— нагадав їй мейстер Лувін. Точно як мале сіре мишеня, подумала вона, вчепиться й не відпустить.— Пул виїхав на південь, щоб облаштувати господарство лорда Едарда на Королівському Причалі.

— Ах, так-так,— неуважно кивнула Кетлін,— пригадую.

Бран був страшенно блідий з обличчя. Може, пересунути його ліжечко до вікна, щоб на нього бодай зранку падало сонячне проміння?

Поставивши лампу в нішу біля дверей, мейстер Лувін підкрутив ґніт.

— Є кілька справ, які вимагають вашої невідкладної уваги, міледі. Крім стюарда, нам потрібно призначити капітана замкової варти замість Джорі, а ще нового стайничого...

Відірвавши очі від Брана, Кетлін утупилася в мейстра.

— Стайничого?! — мов батогом ударила вона.

— Так, міледі,— затремтів мейстер.— Галлен виїхав на південь разом з лордом Едардом, отож...

— Мій син, весь побитий і потрощений, умирає, Лувіне, а ви прийшли до мене побалакати про нового стайничого? Невже ви гадаєте, мені не байдуже, що діється в стайнях? Що мені це бодай на крихту цікаво? Та я би власноруч зарізала всіх коней у Вічнозимі, якби після цього Бран розплющив очі, ви це розумієте? Розумієте?

— Так,— схилив він голову в поклоні,— але призначення...

— Я сам усіх призначу,— втрутився Роб.

Кетлін не чула, як він увійшов; він стояв на порозі, дивлячись на неї. «Як я розкричалася»,— подумала вона, зненацька засоромлена. Що це з нею відбувається? Вона страшенно втомилася, та й серце повсякчас болить.

Мейстер Лувін перевів погляд з Кетлін на її сина.

— Я підготував перелік людей, чиї кандидатури можна розглянути на звільнені місця,— мовив він, дістаючи з рукава аркуш паперу та простягаючи його Робу.

Син переглянув імена. Кетлін бачила, що він був надворі: щоки в нього розчервонілися від холоду, а нечесане волосся розкуйовдило вітром.

— Гідні претенденти,— мовив він, віддаючи перелік.— Завтра про них поговоримо.

— Дуже добре, мілорде.

Аркуш паперу зник у рукаві.

— А зараз залиште нас,— попросив Роб.

Уклонившись, мейстер Лувін вийшов. Зачинивши по ньому двері, Роб обернувся до матері. Вона побачила, що на боці в нього меч.

— Мамо, що ви робите?

Кетлін завжди вважала, що Роб подібний до неї: як Бран, Рикон і Санса, він був схожий на Таллі: мав золотисто-каштанове волосся та блакитні очі. Але сьогодні вона вперше побачила в його обличчі щось від Едарда Старка — щось рішуче й суворе, як сама Північ.

— Що я роблю? — відлунням повторила вона, збентежена питанням.— Як ти можеш таке питати? А що, на твою думку, я роблю? Я піклуюся про твого брата. Доглядаю Брана.

— Ото так ти це називаєш? Ти не виходила з цієї кімнати відтоді, як Бран покалічився. Навіть не вийшла до воріт, коли від’їжджали батько з дівчатами.

— З ними я попрощалася тут, звідси дивилася, як вони від’їжджають...

Вона благала Неда не їхати, не зараз, не після того, що сталося; тепер усе змінилося, невже він цього не бачить?.. Але все було марно. В нього не було вибору, пояснив він їй, а тоді поїхав, обравши свій шлях.

— Я ні на мить не можу його залишити, адже ця мить може бути для нього останньою. Я маю бути з ним, якщо... якщо...

Вона схопила синову мляву руку, переплітаючи свої пальці з його. Він був страшенно слабкий і худенький, у руках зовсім не зосталося сили, але під шкірою й досі відчувалося тепло життя.

Робів голос пом’якшав.

— Він не помре, мамо. Мейстер Лувін каже, що небезпека позаду.

— А що як мейстер Лувін помиляється? Що як я буду потрібна Бранові, а мене поряд не