Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

буквально „витискав“ Кримську республіку»[355]. Через активне проштовхування компартійної ідеї більшість депутатів Верховної Ради України не підтримали створення національно-територіальної, тобто кримськотатарської, автономії, в якій кримські татари отримали б право на демократичне самоврядування[356].

Після проголошення незалежності України В’ячеслав Чорновіл, попереджаючи про намагання керівництва кримської автономії перетворити півострів на «заповідник комунізму», наголошував на суттєвій відмінності між «Галицькою асамблеєю» і кримською автономією. За його словами, «Галицька асамблея» була створена переважно задля врегулювання економічних інтересів, натомість в Одесі, на Донбасі, в Криму, на Закарпатті певні сили виступають за порушення цілісності України. «Адже не існує донецького, криворізького, одеського чи закарпатського народу. Є один – український – народ»[357]. Кримська автономія була ланкою плану з дезінтеграції України і розпалювання міжнаціональної конфронтації.

У новій політичній ситуації керівництво Криму обрало вичікувальну тактику, намагаючись, з одного боку, втриматися при владі, а з другого – виторгувати в Києва нові повноваження. 4 вересня 1991 року на надзвичайній сесії колишньої облради (після січневого референдуму – Верховна Рада Кримської АРСР) була ухвалена «Декларація про державний суверенітет Криму». В ній, хоча й заявлялося про повагу до територіальної цілісності України, проголошувався принцип верховенства на півострові місцевих законів. У зверненні до Верховної Ради України надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської АРСР заявила про підтримку проголошення незалежності України та запропонувала прискорити конституційно-договірне розмежування між Україною та Кримською АРСР. Іншими словами, кримські депутати позиціонували Крим як рівноправну державно-правову одиницю поряд із Українською державою. Керівник Кримської автономії Микола Багров, безумовно, усвідомлював можливі катастрофічні наслідки для Криму в разі його політичного відокремлення від України через економічну залежність півострова, а тому вважав найоптимальнішим добиватися посилення самостійності Криму в складі України за одночасного збереження зв’язків із Росією. Кримська партноменклатура негативно поставилася до ідеї проросійських сил провести новий референдум щодо самостійності Криму. Зважитися на такий крок змушували російські емісари, які регулярно навідувалися на півострів з метою підігрівання антиукраїнських настроїв серед населення. Серед вояжерів були й представники російських демократичних партій (Віктор Аксючиц, Микола Астаф’єв, Микола Травкін), які у публічних виступах підбурювали кримчан до сепаратизму.

Нейтралізувати на певний час чергове розгортання сепаратистських процесів у Криму В’ячеслав Чорновіл вважав можливим за умови значної підтримки кримськими мешканцями незалежності України на референдумі 1 грудня 1991 року. Він слушно припускав, що в Криму є здорові сили, які не зацікавлені в ескалації конфліктів, а, навпаки, готові жити в незалежній Українській державі, користуючись правами регіонального самовизначення в рамках окремої землі чи автономії. Вважав, що, незважаючи на зусилля емісарів та місцевих сепаратистів, в Україні немає підстав для повторення «югославського варіанту» міжнаціонального антагонізму. Широкомасштабна пропагандистська кампанія на півострові, спрямована на поширення міфів про насильницьку українізацію російськомовного населення, була відвертою провокацією і розпалюванням ксенофобських настроїв. Про яку українізацію можна було говорити, коли в Криму проживало близько мільйона етнічних українців, при цьому в Сімферополі був відкритий лише один клас із українською мовою викладання, не існувало жодної української газети?! Тож, на переконання В’ячеслава Чорновола, проблему штучно нагнітала в Криму невеличка групка шовіністично налаштованих людей. Політик підкреслював, що «було б великою бідою для незалежної Української держави, якби вона почала свій шлях з насильства чи якби ми робили з іншими мовами те, що робили протягом десятиліть із українською мовою»[358]. Відкидаючи будь-які натяки на необхідність упроваджувати політику українізації русифікованих регіонів України чи Криму, В’ячеслав Чорновіл зауважував потребу враховувати інтереси етнічних українців, які проживають у цих областях і позбавлені своїх шкіл, газет, культурно-мистецьких закладів тощо.

В’ячеслав Чорновіл не бачив економічної доцільності від’єднання Криму від України, сумнівався навіть у спроможності забезпечити населення всім необхідним за такого розвитку подій. Крим був міцно інтегрований в українську інфраструктуру, адже його відбудова фактично розпочалася після передання півострова в 1954 році до складу УРСР. Усі комунікації, електропостачання, водопостачання, забезпечення товарами тощо здійснювалися з материкової України. Завдяки постачанню дніпровської води Південноукраїнським і Північнокримським каналами зрошувалася значна частина території півострова. Наприклад, у 1991 році в Криму було близько 350 тисяч поливних гектарів, а до 1954 року від Джанкоя до Сімферополя пролягала суцільна пустеля. В разі від’єднання від України за воду довелося б платити за світовими цінами, а це 1,5 млрд доларів щороку. Те саме стосувалося електроенергії та інших товарів. В’ячеслав Чорновіл зауважував, що спонсором Криму Україна не буде: «…Якими б великими гуманістами ми не були, але інтереси наших українських платників податків нам важливіші»[359].

В. Чорновіл з депутатами фракції НРУ на вході до Володимирського собору. Київ, квітень 1998 р.

В’ячеслав Чорновіл наголошував на тому, що з огляду на географічне розташування півострова Росія в разі приєднання не зможе забезпечити його всім необхідним, на це підуть довгі роки перебудови; Крим буде нежиттєздатним без України, може перетворитися на зону лиха, бо ж не будуть кримчани для поливного землеробства возити воду з Росії. «Знаючи все це, – підсумовував В’ячеслав Чорновіл, – повести людей на розрив з Україною міг би тільки лютий ворог»[360].

Для України втрата Криму мала б менш негативні економічні наслідки, вважав він, оскільки в Україну майже не надходили кошти від так званих всесоюзних здравниць. «Всі ці розкішні курорти, санаторії, пансіонати належали не народові України, а КПРС, Всесоюзній центральній раді професійних спілок, союзним міністерствам і відомствам. Завданням для України було постачати Крим продовольством, товарами народного вжитку і робити це якнайкраще»[361].

Маловтішним сепаратистським перспективам Криму В’ячеслав Чорновіл протиставляв своє бачення успішного економічного розвитку півострова в складі України. Він вважав Крим особливим регіоном, який має отримувати пріоритетні інвестиції у розбудову рекреаційного комплексу. Відтак після здобуття Україною незалежності півострів мав стати «перлиною курортного відпочинку світового рівня»[362]. У степовій зоні Криму потрібно було підтримувати високоефективне землеробство на фермерських і кооперативних засадах, зокрема відроджувати виноградарство, майже повністю знищене в результаті непродуманих дій московських міністерств і відомств.

На посаді Президента України В’ячеслав Чорновіл не планував ліквідовувати кримську автономію. Важливішим для нього було реформувати не так форму, як зміст цього утворення. Ще в проекті своєї передвиборчої програми 1989 року Чорновіл висловився за створення Кримської Автономної Республіки з урахуванням інтересів росіян, українців і кримських татар[363]. Тому вважав за необхідне трансформувати територіальну автономію в національно-територіальну. За існуючої форми автономія не працювала: не відбулося обіцяних змін після її запровадження, матеріальне становище населення не змінилося, не змінилася і владна верхівка півострова, не спостерігалося руху в бік ринкових перетворень, не було прогресу в розв’язанні національних питань. Треба було змінювати саму суть автономного утворення. «Якщо в Конституції Криму не будуть чітко зафіксовані права кримськотатарського народу, – зазначав В’ячеслав Чорновіл, – якщо не буде вирішено міжнаціональної суперечки, то таке утворення стане просто нежиттєздатним. Я не збираюся тепер конструювати структуру влади