Читати книгу - "Остання битва"

кращого від мене годі й чекати, бо, як то кажуть, краще вже побачити все на власні очі, ніж слухати про те від когось іншого.

А от хто наважився виказати словами те, що в усіх інших було на серці, то був Діамант. Він тупнув правим переднім копитом і заіржав так, що не почути його було неможливо:

– О-го-го! Я нарешті вдома! Це моя країна! Нарешті я знайшов її! Я шукав її усе життя, не знаючи, що шукав саме її! Тільки тепер я зрозумів, чому ми всі так любили її, нашу стару Нарнію – тому що вгадували у ній риси Нарнії прийдешньої! Е-ге-гей! Гайда за мною! Усе далі й все вище! Уперед!

Він струснув гривою, став дибки та полетів уперед – якби те було у нашому світі, то таким чвалом він зник би з очей за якусь мить. А тут трапилося неймовірне: усі підхопилися та припустили слідом за ним, і невдовзі, на превеликий подив, побачили, що не відстають від нього ані на крок. І не тільки люди й собаки, а й тихий маленький ослик Верть і навіть Поґін на своїх коротеньких ніжках. В обличчя їм дмухнув зустрічний свіжий вітер – так, ніби вони мчали в автівці без вітрового скла. Земля побігла назад, як те бачиться з вікна швидкого потяга. А вони летіли все швидше й швидше, без втоми та задишки.

Розділ 16

Прощання із царством тіней

Якби ми могли бігати без утоми стільки, скільки заманеться, то, гадаю, ніхто й ніколи б не зупинявся, хіба що тільки задля дуже вагомої причини. І така причина знайшлася, коли Юстас несподівано заволав:

– Оце так! Стійте! Дивиться лишень, куди ми прямуємо!

І не дивно: перед ними було озеро Чан, а за ним – височезні стрімкі скелі, з яких униз щомиті збігали тисячі й тисячі тонн води. Деінде води Великого водоспаду мерехтіли, переливаючись діамантами, деінде зливалися темно-зеленими потоками, і навіть тепер, на значній відстані від нього, вуха у друзів позакладало від оглушливого реву, із яким вода обрушувалась в озеро.

– Не зупиняйтеся! Усе вище і все далі! – покликав їх Гострозір, трохи змінивши курс і прямуючи тепер угору.

– Добре йому казати, – пробурмотів Юстас, але й Діамант вигукнув:

– Не зупиняйтеся! Усе вище і все далі! Не зупиняйтеся і біжить, як і до цього бігли.

Голос його потонув у ревінні водоспаду, але наступної миті всі побачили, як він пірнув до озера. За ним, хто як, із плескотом попадали у воду й інші. Вода виявилася зовсім не льодяною, як чекали всі (особливо Верть), – вона огортала приємною пінявою прохолодою. Несподівано для себе всі помітили, що пливуть просто до водоспаду.

– Це якесь божевілля, – зауважив Юстас Едмундові.

– Я знаю. Та все ж… – кивнув Едмунд.

– Хіба це не чудово? – радісно скрикнула Люсі. – Чи ви помітили, що не можете відчувати страх, хоч би як ви не намагалися? Спробуйте!

– Правильно кажеш, можу присягнути! – після марної спроби вигукнув Юстас.

Діамант першим дістався підніжжя водоспаду, але Тіріан плив просто за ним. Останньою була Джил, і саме перед нею розкрилася найповніша картина того, що коїлося попереду. Вона побачила щось біле, що прудко линуло вертикальною поверхнею води, – то був єдиноріг. Неможливо було визначити, чи то він пливе, чи то здирається водоспадом, мов скелею, але він просувався все вище й вище. Вістрям свого рога він «розрізав» водну поверхню у себе над головою, і вода двома веселками спадала йому на плечі. Просто йому на «п’яти» наступав Тіріан, що ворушив руками і ногами, мов зразковий пловець, але «плив» просто вгору, ніби дерся вгору стіною якогось велетенського будинку.

Найкумеднішими були собаки. Шалений галоп ніяк на них не вплинув: жодного разу не збилися вони з дихання, але тепер чхали, кашляли та бризкалися на всі боки повсякчас, бо гавкати на плаву – не найзручніша справа: кожного разу, коли роззявляєш пащу, до рота і носа набирається повно води. Але роздивитися все як слід у Джил не стало часу, бо за мить вона вже й сама підіймалася водоспадом. У нашому світі таке було б неможливо: навіть якби ви не втопилися одразу, величезна маса води, що падала в озеро із неймовірної висоти, розтерзала б вас об зубчасті скелі. Але в тому світі могло трапитись усе, тож ви лише підіймалися й підіймалися, а за стіною води виблискували різнобарвні камінчики і світло відбивалося від діамантових бризок. Через деяких час здавалося, що пливеш нагору в суцільному світлі – усе вище й вище; висота безперечно налякала б вас, якби на серці лишилася хоч крапля остраху. Але його не було, а натомість тілом розливалося непередаване почуття радісного хвилювання. Нарешті вони дісталися казкової спокійної зеленавої закругленості – тут, де закінчувалася нешумлива річка, вода переливала через край. Хоча й доводилося плисти проти течії, такі добрі пловці, якими вони були тепер, долали напір течії без зусиль. Невдовзі вони вже видряпалися на берег, мокрі та щасливі.

Попереду розкинулася велика долина, а вкриті снігом гори, що тепер здавалися значно ближчими, різко виокремлювалися на тлі синього неба.

– Усе вище і все далі! – гукнув Діамант, і вони знов припустили бігти.

Вони вже перебували за межами Нарнії, на диких Західних землях, про які ані Тіріан, ані Пітер, ані навіть орел до цього й гадки не мали. Але лорд Діґорі та леді Поллі пам’ятали цю місцевість. «А пригадуєш? А пригадуєш?» – час від часу кидали вони одне одному – їхні голоси звучали рівно, немов і не бігли вони так швидко, що їх не нагнала б і випущена вправним стрільцем стріла.

– Скажіть-но, лорде, – звернувся Тіріан до Діґорі, – чи правду кажуть люди, що ви двоє здійснили подорож сюди у самий день створення нашого світу?

– Так, – кивнув Діґорі. – І ввижається мені, ніби то було тільки вчора.

– І те правда, що подорожували ви на летючому коні? – розпитував далі Тіріан.

– Звичайно, – усміхнувся Діґорі. Але собаки навколо гавкали: «Швидше, швидше!», і чоловіки змовкли.

Так вони й мчали, усе швидше й швидше, доки не здалося, нібито вони не біжать, а летять, і навіть орел, що ширяв у височині, вже не зміг би їх перегнати, хоч би й волів. Вони проминали одну звивисту долину, а за нею ще одну, й іще, й іще, мов стріли підіймаючись крутими схилами пагорбів і швидше за вітер спускаючись з іншого боку. Інколи їм доводилося бігти уздовж річки, іноді – долати її вплав; подекуди їм зустрічалися гірські озера, які вони минали зі швидкістю невеличких моторних човнів, доки зрештою на дальньому краї довгого озера, синього, мов бірюза, вони не побачили гладкий зелений пагорб зі схилами крутими, мов боки піраміди, та з високою зеленою