Читати книгу - "На інших вітрах"

Тенар пам'ятала ці слова з раннього дитинства. Цими словами позначали Темний народ, людей з ардичних островів Архіпелагу.

— Це чому ж? — запитала Тенар принцесу.

— Тому що дракони можуть відроджуватися! Як і всі тварини. Як і ми. — Сесеракх дивилася на Тенар з щирим подивом. — А я думала, що раз ти була жрицею в найсильнішому Святому Місці, в Гробницях, то повинна знати про це куди більше, ніж я!

— Ні, у нас там ніяких драконів не було, — сказала Тенар. — І мені нічого про них не розповідали, і я зовсім нічого про них не знала. Будь ласка, дорога, розкажи мені, чого тебе вчили.

— Ну… треба спершу постаратися пригадати все як слід… Це зимова історія, але, я думаю, її цілком можна розповісти і влітку: все одно ж тут, у вас, все неправильно! — Сесеракх зітхнула. — Отже, на початку світу, як ти знаєш, ми всі були одним народом — всі люди і всі тварини. І робили одне й те саме. А потім ми навчилися вмирати і відроджуватися в різних тілах — іноді в образі однієї живої істоти, іноді — зовсім іншої. Але особливого значення це не мало, тому що, так чи інакше, все одно помреш, відродишся і зможеш стати ким завгодно.

Тенар кивнула. Поки що ця історія була їй добре знайома.

— Але найкраще відроджуватися людиною або драконом, — продовжувала Сесеракх, — тому що дракони — істоти священні. Усі намагалися не порушувати заборон і обов'язково дотримуватися приписів жерців, завдяки яким у людини більше шансів відродитися в людській подобі або вже, принаймні, в подобі дракона. Якщо, як ти кажеш, дракони тут величезні і вміють говорити, то, по-моєму, якщо відродитися в такому вигляді, це потрібно сприймати навіть як якусь винагороду. Тому що стати одним з наших драконів не така вже й велика радість, у всякому разі, мені завжди так здавалося.

Але найголовніше — це те, що прокляті ЧАКЛУНИ в результаті виявили Ведурнан. Це таке вчення… Я, взагалі-то не знаю толком, що це таке. Ведурнан говорить людям, що якщо вони погодяться ніколи не вмирати і ніколи не відроджуватися, то зможуть навчитися творити всякі чаклунства. І деякі люди вибрали саме таку долю, вибрали Ведурнан. І рушили на захід. І Ведурнан і чарівництво зробили їх темними. І з тих пір вони живуть тут, на західних островах. Всі тутешні люди — це нащадки тих, хто вибрав Ведурнан. Вони можуть творити своє прокляте чаклунство, але померти вони не можуть. І Відродитися теж. Вмирають тільки їхні тіла. А решта залишається в темному місці і ніколи більше не відроджується. І вони схожі на птахів. Але літати не можуть.

— Так-так… — прошепотіла Тенар.

— Невже ви нічого не знаєте про це на своєму Атуані?

— Ні.

Тенар подумки згадувала історію, яку Жінка з острова Кемеї колись розповіла Оґіонові. Про те, що на початку часів люди і дракони були єдиним народом, а потім розділилися, і дракони вибрали дике життя і свободу, а люди — багатство, владу і осідлість. Стався Великий Поділ. А може, це та ж сама історія?

І в її уяві постав ще один образ: Гед, що сидить навпочіпки в кам'яній кімнатці, і голова у нього пташина — маленька, чорна, з хижим дзьобом…

— Ведурнан — це ж не Кільце, про яке тут всі твердять, правда? Всі говорять, що я буду змушена його носити.

Тенар з величезними труднощами повернулася до дійсності, відірвавшись від спогадів про Розписану Кімнату і свій вчорашній сон, і перепитала:

— Кільце?

— Ну так, Кільце Уртакбі.

— Еррет-Акбе. Це Кільце Миру, Сесеракх. І ти будеш носити його тільки в тому випадку, якщо станеш тутешньою королевою, дружиною короля Лебаннена. Між іншим, ти стала б найщасливішою з жінок, вийшовши за нього заміж!

Вираз обличчя Сесеракх неможливо було витлумачити якось однозначно. Воно не було сердитим або уїдливим. Швидше воно було безнадійним, але якимось забавно безнадійним і дуже терплячим — в загальному, обличчя жінки років на двадцять-тридцять старше.

— Ніякого особливого щастя в цьому немає, дорога Тенар, — з гіркотою промовила вона. — І удачі теж. Я знаю, що повинна вийти за нього заміж. І загинути.

— Це чому ти загинеш, вийшовши за нього заміж?

— Якщо я вийду за нього заміж, то повинна буду, звичайно ж, назвати йому своє ім'я. А він, всього лише вимовивши моє ім'я вголос, вкраде мою душу. Саме так завжди роблять прокляті чаклуни! І саме тому самі вони завжди свої імена приховують! Але якщо він вкраде мою душу, я не зможу померти. Я буду змушена жити вічно, але позбавлена тіла — як птах, який не може літати, — і я ніколи не зможу відродитися!

— Тому ти приховувала свое ім'я?

— Але я ж назвала його тобі, люба Тенар!

— Так, звичайно, і це дорогоцінний дар для мене, мила принцеса! — палко запевнила її Тенар. — Але ти можеш сказати своє ім'я тут будь-кому, кому захочеш. Ніхто тут не може вкрасти твою душу, повір. І Лебаннену ти можеш цілком довіряти. Він ніколи… ніколи не зробить тобі нічого поганого.

Однак дівчина помітила її запинку.

— Але він дуже цього хотів би! — запально заперечила вона. — Ах, Тенар, дорога моя, я знаю, хто я така! У тому великому місті Авабаті, де живе мій батько, я була всього лише дурною, неосвіченою жінкою, яку привезли в столицю з пустелі. «Фейягат». Столичні пані пирхали, переглядалися і штовхали одна одну ліктями, варто було їм мене побачити. Ох вже ці повії з голими обличчями! А тут ще гірше. Я не можу зрозуміти, що за нісенітницю бурмочуть ці люди і чому вони не говорять нормально! І все, все тут зовсім не таке, як у нас! Я навіть не знаю, що за їжу мені дають. А пиття! Напевно це якесь чаклунське питво — від нього у мене паморочиться голова. Я не знаю тутешніх заборон і правил, і тут немає жодного жерця, у якого я могла б запитати, як себе вести. Навколо мене тільки жінки-чаклунки, всі чорні і з оголеними обличчями! І потім, я помітила, як король дивився на мене. Знаєш, коли ти «фейягат», то завжди можеш це відчути по обличчях інших! Я ж бачила його обличчя. Так, він дуже гарний собою, він схожий на воїна, але він чорний, він чаклун, і він мене ненавидить! І не говори, що це не так, тому що я знаю: ненавидить!