Читати книгу - "Картковий будинок"

ти пам’ятаєш, а зараз він уже — як там написано? — «катастрофа, яка загрожує поглинути уряд щомиті». Сьогодні я тут буду популярна як та відьмина пахва. Мусиш сказати мені, що відбувається!

Престон вже пробував сказати. Він надав пояснення. Неправдиві, то й що з того? А зараз він вирішив, що саме час ввімкнути боса.

— Я скажу тобі, що відбувається. Блискучий, бляха, ексклюзив, ось що відбувається. І може, це пройшло повз твою увагу, Меті, та я — редактор нашої газети, а це значить, що я незобов’язаний витрачати свій день, виправдовуючись перед зеленою репортеркою, яка стирчить десь у провінції. Ти робитимеш як сказано, я робитиму як сказано, і ми обоє просунемося в роботі. Згода?

— Так хто ж у біса каже тобі, що робити, Ґреве? — наполягала Меті. Однак у відповідь вона почула хіба гудок. Телефон вимкнувся. Вона розчаровано гахнула кулаком об бильце крісла. Вона не може — і не збирається — терпіти це все. Вона вже була подумала, що для неї прочинялися нові двері, а натомість її редактор грюкав ними просто їй по пальцях. Меті не бачила в цьому ніякого сенсу.

В цьому ще не було жодного сенсу і через добрих півгодини, коли вона намагалася прояснити думки ще однією чашкою кави в їдальні. Їй відлягло, коли вона не побачила там ніяких ознак Кевіна Спенса. Стос ранкових газет лежав на підлозі біля її ніг, і вона мала визнати, що Престон мав рацію: це був гарний ексклюзив, найкраща передовиця серед усіх. Чудові цифри, чудові цитати. Аж надто добре, щоб Ґревіл Престон зробив усе по телефону з Лондона. Розбираючи головоломку, Меті помітила тінь, яка повзла підлогою, і, звівши погляд, побачила дебелу тушу Бенджаміна Лендлеса, який дибав до столика біля вікна на розмову з лордом Пітерсоном, скарбником партії. Лендлес умостив стою тушу в абсолютно неспіврозмірний стілець і нахилився настільки, наскільки дозволяло йому черево. Посміхнувся Пітерсону, потис йому руку, цілком проігнорувавши Меті. Раптом їй подумалося, що в усьому цьому з’являється трохи більше сенсу.

Політичний секретар прем’єр-міністра здригнувся. Вже втретє прес-секретар підсунув ранкову газету через стіл до нього, і вже втретє він спробував її відштовхнути. Тепер він знав, як мав почуватися святий Петро.

— Заради бога, Ґреме,— відрізав прес-секретар, підвищуючи голос,— ми не можемо сховати кожен клятий примірник «Кронікла» у Борнмуті. Він мусить знати, а ви мусите йому показати її. Негайно!

— Чому це мало статися сьогодні? — простогнав політичний секретар.— Повторні вибори вже на носі, і ми всю ніч не спали, дописуючи його промову на завтра. А зараз же він захоче, щоб ми все переписали, хай йому, а звідки нам узяти час? Він просто лютуватиме,— надзвичайно засмучений, він рвучко захлопнув портфель.— Весь цей тиск останніх тижнів, а тепер ще й це... Здається, ніякого полегшення не очікується, правда ж?

Його співрозмовник вирішив не відповідати, воліючи вивчати краєвид за готельним вікном, на тому боці затоки. Знову дощило.

Політичний секретар узяв газету, міцно згорнув її й пошпурив через кімнату. Вона з гуркотом влетіла у кошик на сміття, перевернувши його й розкидавши вміст по килиму. Відкинуті сторінки чернетки промови змішалися з сигаретним попелом і кількома порожніми бляшанками з-під пива й томатного соку.

— Хай йому грець, він принаймні заслуговує на свій сніданок, заради всього святого. Скажу йому опісля,— мовив політичний секретар.

Це виявилося не найкращим його рішенням.

Генрі Колінґридж смакував яєчнею. Він закінчив свою промову для конференції рано-вранці й залишив її своїм працівникам, щоб ті впорядкували й набрали її, а сам тим часом ліг спати. Він спав міцно, хоч і недовго; здавалося, він спить уперше за кілька тижнів.

Завершальна промова конференції завжди нависала над його головою, ніби темна хмара. Він не любив конференцій і світських бесід, не любив бути цілий тиждень не вдома, не любив надмірності за обіднім столом — і промов. Довгі години болісних дискусій у заповненій димом готельній кімнаті постійно переривалися, коли прогрес тільки-но починав майоріти на обрії, тільки для того, щоб відвідати якусь яйцеломну церемонію чи прийом; і повертатися до роботи значно пізніше, намагаючись знайти, де вони спинилися, лише більше стомлювало Генрі й відбирало натхнення. Якщо промова йшла добре, це було саме те, чого всі очікували й вимагали. Якщо ж погано, люди все одно аплодували, але йшли з неї, буркочучи, що починає проявлятися тиск посади. Закон підлості.

Та зрештою, все вже майже готово, лишилося тільки виступити. Прем’єр-міністр був достатньо спокійний, щоб запропонувати дружині прогулянку перед сніданком, змести з себе павутину, до дідька той перемінний дощ. Детективи з його спеціальної служби тупцяли на кілька кроків позаду. Прогулюючись, Колінґридж обговорював переваги зимових канікул в Антигуа чи на Шрі-Ланці.

— Гадаю, цього року Шрі-Ланка,— казав він.— Можеш лишатися на пляжі, якщо хочеш, Capo, та я б радше волів здійснити кілька подорожей у гори. Там є стародавні буддійські монастирі, та й заповідники, певно, вражають. Президент Шрі-Ланки розповідав мені про них минулого року, і це звучало справді... Люба, ти не слухаєш!

— Вибач, Генрі. Я просто... задивилася на газету отого джентльмена,— вона кивнула на чоловіка, ще одного відвідувача конференції, який силувався утримати свою газету на морському бризі.

— Це цікавіше за мене, так?

Раптом його безтурботність звіяло вітром, йому стало тривожно: він згадав, що ніхто ще не подав йому витримок зі щоденних газет. Хтось би та й сказав йому напевне, що там нема нічого важливого, але... Кілька місяців тому він помилився, коли працівники переконали його, що йому непотрібно витрачати час на читання щоденних газет і що редаговане зведення буде більш ефективним. Проте державні службовці мають власні вузькі погляди на те, що важливе для прем’єр-міністра, і він дедалі частіше помічав, що їхні зведення мали дірки, особливо коли доходило до політичних справ, а тим паче коли новини були погані. Атож, вони намагалися його захистити, та він завжди боявся, що кокон, який вони сплели навколо нього, зрештою задушить його.

Він згадав, як уперше зайшов на Даунінг-стріт, 10, як прем’єр-міністр — після повернення з Вестмінстерського палацу. Залишив натовп і телевізійників надворі, й тільки-но великі чорні двері зачинилися за ним, йому відкрився надзвичайний краєвид. З одного боку великого коридору, що вів від дверей, зібралися щось зо дві сотні державних службовців, які гучно аплодували йому — так, як вони аплодували Тетчер, Каллагану, Вілсону і Гіту, і так само, як аплодуватимуть його наступнику. З другого боку коридору,