Читати книгу - "Козацький оберіг"

тихо перебираючи струни. Здавалося, ці звуки насичують хворого цілющими силами. Увечері козак знов розплющив очі і спробував підвестися, але цього разу кобзар не зупиняв його.

— Де я? — слабким голосом запитав козак. — У пеклі чи в раю?

Він уважно подивився на кобзаря й Данька і спробував посміхнутися.

— На чортів ви не схожі, але й на ангелів теж.

— Не вір, козаче, всьому, що на церковних стінах малюють — і в пеклі, і в раю все по-іншому виглядає, — відповів йому усмішкою сліпий кобзар.

Козак тяжко підвівся, спираючись на лікті, й уважно подивився на кобзаря. Будник коротко розповів йому, за яких обставин він потрапив у караван-сарай купця Рустама.

— Еге ж, — посміхнувся козак, — дійсно кажуть — Бог не без милості, а козак не без щастя!

— Ну, а тепер розкажи й ти нам, козаче, як тебе звуть і якою лихою долею тебе в каменоломні занесло? — запитав кобзар.

— А чому б і не розказати? — потис плечима козак. — Може мені доля ще час продовжила, щоб я із добрими людьми потеревенити зміг. У пеклі з чортами не дуже й побалакаєш. Зовуть мене Іван, а товариство наше козацьке дало мені прізвисько Жила, мабуть тому, що хоч я з виду не дуже огрядний, але коня із вершником підняти міг. Роки два тому побудували ми під Домахою байдаки й попливли Крим шарпати. Як поверталися, напав на нас султанський флот, інші байдаки відбилися, а в наш ядро із гармати влучило. Ось я у воді поки хлюпався, мене турки витягли та продали до каменоломні цього клятого Чалми-бека. Я разів п’ять з неї тікав, бо не для того я козакувати почав, щоб для бусурман камінь у скелях довбати. Та щось фортуна козацька від мене геть відвернулася — кожен раз ловили та все шкіру намагалися канчуками зідрати. Останнього разу майже зідрали й потягнули риб годувати, хоча скільки там для риб того прокорму — самі жили залишилися.

Данько й кобзар не втрималися й засміялися, дивлячись, як козак, кепкуючи, розводить руками, жаліючи недогодованих риб.

— Ну ось що, пане Жило, — промовив кобзар, — ти тепер вільний. Завтра купець караван відправляє до України, можеш з ним до свого коша відправитися, а можеш і нам допомогти в тій небезпечній справі, що в нас тут є.

— Е ні, панове, ви мене не ображайте, — повів плечима Жила, — я тепер до вашого гурту пристав і доки по-козацьки не віддячу вам, то мене не здихаєтесь.

— От і добре, — знов посміхнувся сліпий кобзар, — тоді розкажи нам, братчику, чи не зустрічався тобі там, на каменоломнях, чоловік, на правому плечі якого був такий знак. А ну, Даньку, покажи, що ти в себе на шиї носиш.

Данько витягнув Печать Зберігачів і підніс її козакові. Той уважно роздивився малюнок, вирізьблений на печаті, подумав і сказав:

— Працюють на каменоломні люди з усього християнського світу. Бачив я там і шотландців, і англійців, бачив баварців і саксонців, франків та іспанців, поляків і литвинів, московітів і черкесів, хоча найбільше нашого брата з України. Багато в кого, особливо в шотландців та ірландців, яких турки в морських баталіях захопили (треба вам сказати, вояки вони хоробрі) багато знаків я бачив, але такого ні в кого не зустрічав.

— Слухай, козаче, — стиха запитав Будник, — а чи не чув ти про зіндан Чалми-бека, у якому він найважливіших полонених тримає?

— А чому ж не чув, чув, звісно! — відповів козак. — Хто ж про цей зіндан не чув! Я сам там — нехай ця темниця на порох разом із Чалмою зійде! — півроку пробув.

Кобзар і Данько мовчали, уважно очікуючи продовження розповіді.

— Як я востаннє втік, то поки мене арканами не скрутили, найміцнішого з охоронців голими руками задавив. Мене відразу вбити хотіли, але Чалма-бек мені запропонував самому охоронцем на каменоломні бути. Я, звісно, плюнув йому під ноги, то він мене до свого зіндану й запроторив. Тюрма ця знаходиться в маєтку Чалми, там біля стіни — вхід, який посилено охороняють. То це і є вхід до казематів. Стоять там у кам’яних мішках люди, прикуті кайданами до стін. Катують їх тяжко, темрява навкруги, а іноді наказує Чалма когось із невільників лютою смертю карати. Є там у палаці басейн з водою, а в басейні якісь і демонські ящери плещуться, що звуться, як їх там?.. О, згадав — крокодили! Оце їм, бува, невільників кидають. Збирався Чалма-бек і мене до них скинути, але я і з цього зіндану втік.

— Як утік? — в один голос здивовано вигукнули кобзар і Данько.

Козак Жила посміхнувся і провів рукою по своїх довгих чорних вусах.

— Та ось так і втік… Прикували мене ланцюгами до стіни й залишили. Стою я так день, стою два. Наскучило мені стояти на самоті, і почав я обережно так до стін промовляти — чи є тут люди добрі, чи мені самому тут вікувати та собі байки розповідати? Раптом бачу — один камінь з бокової стіни поруч мене зарухався, хтось його витягнув, і замість каменя невеличкий отвір утворився, і тут чую я з того отвору голос. Хтось за стіною тихо каже: «Ти, друже, тут дуже не репетуй, бо тобі тут таку байку розкажуть і покажуть, що очі на лоба вилізуть». Я, зрозуміло, зрадів, що поруч хоч одна жива душа є, хоч і за кам’яною стіною. А чули ми один одного тому, що цей сердега за багато років ланцюгом, яким скутий був, зміг один камінь розхитати так, що той легко зі стіни виймався. Так і почали ми з ним перемовлятися. І розповів він мені, що вже одинадцять років у цьому зіндані прикутий до стіни перебуває. Звали його Богдан і, здається, родом він був десь з-під Києва. Розказав мені Богдан, що Чалма-бек дуже хоче, щоб він йому якусь дуже важливу роботу зробив. Тому й не вбиває його, усе чекає, коли майстер скориться. Затятий чолов’яга, нема чого й казати! Ось одного разу Богдан мені каже: «Я тобі допоможу з зіндану вибратися, тільки ти, як до України доберешся, знайди козака Голоту або козака Шершня й розкажи, що майстер Богдан саме тут знаходиться…»

Данько, почувши ці слова, радісно підхопився з місця, але сліпий кобзар не рухався, тільки повів головою, щоб хлопець заспокоївся й не переривав козака Жилу.

Той, трохи здивований реакцією Данька на його розповідь, ковтнув вина, яке вранці приніс для хворого Рустам, і продовжив:

— А Богдан той, виявляється, був неабияким чаклуном. Ну, ковалі, зрозуміло, завжди