Читати книгу - "В'язниця душ"

«Чорний палець». Звісно, нацькувати їх на Раковського, що завзято підтримував імперську політику, було неважко. Чи не так, пане медіуме?.. Так чи ні, шляк би вас трафив?..

— Він не може говорити, — придивившись, сказав Самковський. — У нього зламана щелепа. Ви перестарались, комісаре.

Вістович спересердя вилаявся, аж душі померлих на хвилю притихли.

— Та це ж нічого, — намагався заспокоїти його ад’юнкт, — адже ми маємо щоденник цього типа. Там усе записано...

— Річ не в тому, — заперечив комісар. — Як нам звільнити їх?

Вістович наблизився до металевих ґрат. У темряві полонені виднілись суцільною брудно-сірою пеленою. Могло, правда, здатись, що там насправді нікого немає, а пелена — це просто гра світла від смолоскипів. Проте різкі потоки холодного повітря, що час від часу виривались з-за ґрат, красномовно свідчили про в’язнів.

— Що там за чортівня? — здавлено запитав Самковський.

Вістовим не відповів. Він раптом зауважив, що ближче до стелі пелена стає все світлішою, а під самою стелею вона була майже біла. Очевидно, там зібралось найбільше несповіданих змучених невидимих в’язнів. Усі вони прагнули вгору.

— Нагадайте, Самковський, що над нами?

— Костел єзуїтів... — відповів той.

— Здається, я знаю, як ми їх звільнимо, — промовив комісар. — Тільки треба поспішати. Їх тут зібралось надто багато. Лемберг, може, й не найкраще місто в світі, але я не хочу, що воно підірвалося і перетворилось на купу лайна...

* * *

Різдвяний ранок видався самотнім для Барбари Матевської. Вона прокинулася вдосвіта з препаскудним передчуттям недоброго. Жінка встала з ліжка і підійшла до вікна. Одинокий ліхтар блимав посеред порожньої вулиці, і трохи його світла потрапляло в кімнату. На підвіконні лежав її портсигар. Думка закурити видалася підходящою і Барбара неквапно дістала з нього цигарку. Забинтований палець на лівій руці трохи заважав, але то було дурницею. Вчора їй навіть вдалося пограти на клавірі.

«Треба їхати з цього сраного міста», — подумала Барбара.

Викуривши цигарку, вона відчула деяке полегшення. Настрій покращав, і їй захотілось повернутися в ліжко. За кілька хвилин вона знову заснула і прокинулась уже тоді, коли в кімнаті сіріло.

У покої відчувався запах чужого тютюну. Це не був запах її власної цигарки, яку Барбара викурила якихось півтори години тому, а зовсім інший, різкий і неприємний... Першим бажанням було схопити пістолет, який лежав під її подушкою, але, схоже, це було вже марно. Навпроти, в кріслі, виднілась чиясь постать. Це був чоловік. Він сидів спиною до вікна, тому замість обличчя Барбара бачила тільки темну пляму.

— Доброго ранку, — без жодної привітності сказала постать.

Жінка промовчала.

— Схоже, у вас забракло глузду, щоб виїхати звідси, дорога Барбаро, — продовжив незнайомець. — А дарма, бо в тутешній поліції не всі тупі ідіоти.

— Та невже? — саркастично усміхнулась вона. — Думаю, ви собі лестите, шановний пане.

— Я не з поліції, — байдуже відповів той. — На щастя для вас, я представляю дещо іншу імперську установу, яка зацікавлена в таких людях, як ви.

— Я не працюватиму на імперію, — спалахнула Барбара.

— У вас немає вибору, моя люба, — Спокійно зауважив незнайомець. — Хоча ні, є... За мить тут буде поліція, вас заарештують і засудять за вбивство Раковського. А потім, Барбаро... Я потурбуюсь, щоб вас відправили на каторгу, де за місяць-два ви загинете. Тільки не від важкої праці. Вас ґвалтуватимуть там, щодня, щогодини, до останнього вашого подиху... Як на мене, краще погодитись на роботу в контррозвідці, хоча вибір за вами.

Уперше в житті вона відчула несамовитий жах. Ніби в кров їй хтось впорснув отруту, яка розтікається по тілу. Німіють ноги, руки, перехоплює подих і шалено стугонить у скронях. Цей чоловік своїм спокійним крижаним голосом зумів навести потрібні аргументи. Ось воно й справдилось, її передчуття...

— Все, що вам потрібно, — сказав незнайомець, підводячись з крісла, — це негайно виїхати з Галіції. До Італії, скажімо. Там ви матимете перше невелике завдання. І, звісно ж, розірвати будь-які зв’язки з польськими анархістами. Сьогодні ваш «Чорний палець» схоплять, а до завтра більшість його членів не доживе, тож це буде неважко...

Чоловік підійшов до дверей.

— Я чекатиму вас за годину на вулиці 29 Листопада, 20, — додав він наостанок. — Покваптесь.

Барбара почула, як він вийшов, а потім його кроки та ще чиїсь залунали і затихли на сходах. Вона залишилась сама і кілька хвилин нерухомо дивилась перед собою. Потім дістала з-під подушки свій браунінг. Він був заряджений і, за необхідності, слід було тільки зняти запобіжник. Цього разу жінка опустила великий палець лівої руки якомога нижче. Ніколи не слід про це забувати, якщо ти шульга і стріляєш з браунінга. Вона сама тільки двічі про це забула. Коли стріляла з нього вперше і тоді, у філармонії, коли стріляла востаннє.

— У мене справді є вибір, — тихо промовила вона, — але він забув про третій варіант.

Барбара зняла зброю із запобіжника і піднесла її до скроні.

— Колись у тебе також буде такий вибір, — зовсім пошепки сказала жінка.

Десь унизу хтось кволим голосом заспівав колядку. Редль, який щойно опинився на вулиці, помітив одинокого двірника, що підмітав недопалки. Раптом вони обидва стрепенулись і підвели голови. У будинку нагорі пролунав постріл.

— Курва, — спересердя вилаявся полковник і пішов далі. За ним тінню рушив його помічник.

Між тим двірник, виставивши перед собою мітлу, кинувся до відчинених дверей під’їзду.

Редль минув Академічну і через вулицю Баторія вийшов на Галицьку, а відтак опинився на площі Ринок. Тут він відпустив помічника, побажавши йому веселих свят, а сам подався до костелу єзуїтів.

Біля входу стояв поліцейський, проте полковника він пропустив. Зайшовши до костелу, чоловік зняв капелюха і перехрестився. Всередині стояли двоє священиків, комісар Вістович, Самковський і кілька брудних робітників довбало підлогу. Ті без жодної охоти працювали в таке свято, тому робота не клеїлась. Усі були до краю знервовані.

— Христос рождається, — промовив Редль.

Йому кволо відповіли.

— Хотів побажати вам веселих свят, пане заступнику директора поліції, — сказав полковник, простягаючи руку Вістовичу, — і подякувати за відмінну роботу. Піаністку ми взяли на себе, не турбуйтесь.

Комісар криво усміхнувся. Його чомусь не надто тішило підвищення, якого прагнув стільки років. Редль попрощався і вийшов, а вони із Самковським продовжили спостерігати, як розбивають храмову підлогу. Робітники працювали вже тиждень і