Читати книгу - "Сліпий василіск"

буває нічого темнішого від листопадової ночі. Не буває нічого довшого та плутанішого від шляху од під’їзду до автобусної зупинки, лисого шляху, сяк-так прикритого перукою фальшивої розмови.

— …Так, я люблю працювати для дітей. Треба бачити їхні палкі очі…

Прокляте вино. Іноді так хочеться пожити іншим життям, стати розкутішим, легшим, яскравішим, ніж ти є насправді…

От і Емма — попалася.

З тим самим текстом можна зіграти і суд, і шлюбну ніч, і весілля, і похорон. Уся справа в режисурі… А дійові особи не завжди навіть здогадуються, що відбувається. Ось як і вона, Емма, тільки тепер, заднім числом, зрозуміла раптом, що саме сталося та навіщо.

Невже всі, крім неї, всі, включаючи й цього Ростислава, знали, з якою метою Іринка влаштувала вечірку-експромт?

Немає гірших ворогів, ніж кращі друзі. Згадуючи веселе застілля, Емма дедалі більше переконувалася: так. Вона щойно побувала в гостях у свахи, яка влаштувала невимушені оглядини…

Попередня розповідь про «цікавого мужика». До речі, а що Іринка розповіла Россу про Емму? Крім «чудовий друг, прекрасна акторка»?

Емма мигцем подивилася на Росса — і зустріла погляд-відповідь прозорий, дивний. Короткозорий він, чи що? Ні, у короткозорих інші очі. В Емми на курсі була одна дуже короткозора дівчинка, що принципово не носила окулярів…

Цікаво, і що ж Росс про неї думає? Мабуть, він упевнений, що вона теж посвячена в усі подробиці. Що вона дала згоду на оглядини. Що зараз вона, можливо, плавно переведе розмову на обставини особистого життя… А може, запросить у гості. Не сьогодні, звісно. Потім. У перспективі.

Перспективний наречений… Імовірно, з Іринчиної точки зору він саме той, хто потрібний Еммі. «Не од цього світу». Наша Еммочка сама трішки «не цього світу»… Але глибока, дуже глибока особистість, не хухри-мухри. Математик оцінить, хто, якщо не математик?!

Еммі зробилося смутно і смішно водночас. Невдоволення Іринкою зникло без сліду. Ну, така вона щедра, що свого щастя їй замало. Не для неї роль споглядальника. Не чекає милостей від світу, бере все, до чого може дотягтися, ще й іншим роздає. Ох, Іринко…

Її супутник кахикнув, і Емма збагнула, що на цілих три хвилини геть про нього забула. Ступала поруч, занурена у свої роздуми. А тепер вони стояли на зупинці, де, крім них, нікого не було, зате недалеко світила фарами й наближалася маршрутка.

— Дякую, Ростиславе Вікторовичу, — сказала Емма, посміхаючись у самісінькі прозорі очі на трикутному обличчі. — Рада була познайомитися. Усього найкращого.

Якщо він здивувався, якщо він чекав від неї інших слів, якщо розраховував провести її до дверей квартири — виду не подав ані на мить.

— І я радий був познайомитися, Еммо Петрівно, — сказав він і чемно вклонився. — До побачення.

І, грюкнувши за собою незручними дверцятами маршрутки та зазнавши поштовху майже через космічне прискорення, коли маршрутка різко рушила з місця, — Емма зрозуміла, що пригода закінчилася, не почавшись.

* * *

Новорічну казку відрепетирували за півтора місяці, причому автор — молодий, украй амбітний драматург — не пропустив жодної репетиції, і це було жахливо. Драматург пам’ятав свій текст напам’ять, для підстраховки всюди тягав із собою роздрукований примірник п’єси, та будь-які, навіть мікроскопічні зміни в безсмертному тексті викликали в нього шалений спротив.

За кулісами його прозвали «наш маленький Чехов».

Постановник казки, п’ятикурсник інституту, не вмів з «Чеховим» порозумітися, тим більше, що той був у прекрасних стосунках із головрежем, і всі чудово розуміли, чим закінчиться для п’ятикурсника спроба зчинити бунт.

— Чому от ви, Кощею, говорите «Ось потанцюю на твоїх кісточках», коли отут ясно написано «Ось потупцюю на твоїх кісточках»? Ви що, не розумієте різниці?

Кощей розумів.

Над «чеховим» сміялися майже відверто, але він не помічав глузувань. Емма спочатку намагалася в чомусь його переконати, але зрештою упокорилася, розраховуючи на те, що вже спектакль інспектувати — тричі на день — автор ніяк не зможе, і канцелярський текст казки можна буде наблизити до зрозумілої дітям мови.

Вона була права. Уже на третій день — до дев’ятого спектаклю — від авторського тексту не залишилось і сліду.

Діти йшли потоком. Учителі ледь устигали вивести попередніх, а у фойє вже збиралися нові глядачі; три спектаклі — о десятій, о першій та о четвертій. І ще один вечірній, для старшокласників, о сьомій. І так — дванадцять днів без перепочинку.

Емма приходила за годину. Переодягалася стражником (обшитий парчею «шолом» і така ж «кіраса») і зустрічала глядачів у фойє. Водила масовку — танці навколо ялинки, конкурси тощо. За чверть години до спектаклю відкривали зал, діти починали вмощуватися, а Емма поспішала в гримерку, вдягалася Черепашкою, гримувалась і йшла на сцену.

Її героїня була зайнята майже безперервно цілу першу дію — сорок п’ять хвилин. В другій дії в неї були ще й танці — аж три.

Перед другим спектаклем, о першій годині дня, масовки водила Снігурка, а Емма обідала бутербродами та чаєм із термоса. Поролоновий панцир черепашки невдовзі пропах потом, його доводилося збризкувати парфумами. Дівчатка-сусідки по гримерці називали Емму не інакше як «Ніндзя».

Перед третім спектаклем вона знову надягала кірасу та шолом: «Здрастуйте, діти! Ви хочете пройти в казкове королівство? Я — стражник біля воріт!»

Відігравши втретє, вона довго лежала на канапі, не переодягаючись, а тільки відстебнувши панцир.

Іноді — через два дні на третій — у неї бував і вечірній спектакль. Правда, у ньому вона була зайнята зовсім мало.

У спектаклі для старших школярів «Ішли солдати» вона грала дівчину, яку вбили на самому початку війни, на початку першої дії. Проте — відповідно до витонченого задуму постановника — усі вбиті по ходу дії герої не шли зі сцени, а сиділи на передньому плані, на «лаві мертвих» впродовж усієї вистави дивилися в зал, утілюючи в такий спосіб, якусь режисерську ідею.

Емма сиділа. Година, далі антракт, коли можна випити чаю та зігріти ноги, а потім друга дія — сорок хвилин.

Ніколи раніше — а вона грала цю маленьку роль уже два роки — час на «лаві мертвих» не був для неї обтяжливим чи втраченим. Вона слухала «живих» партнерів, проживала свою — убитої дівчини — долю, сумно дивилася поверх голів, не зауважуючи ні протягів, ні болю в спині, ні «дірок» у спектаклі.

Тепер — може, винувата втома? — хвилини покірного сидіння обличчям до залу тяглися, як години. Емма не могла думати про роль. Не могла зосередитися. У вухах дзенькала «Танцювальна» з денної казки; тісна гімнастерка намокла під руками, а ноги