Читати книгу - "Чорнильне серце"

на другий раз, як проходите повз нього, не забудьте вклонитися. Зрозуміло?

— Уклонитися? — Елінор хотіла була спинитись, але Мо хутко потяг її далі.

— Та хіба ж можна сприймати такий балаган серйозно?! — невдоволено пробурмотіла Елінор.

— Якщо ти негайно не вгамуєшся, — прошепотів до неї Мо, — тобі покажуть, наскільки тут усе серйозно, зрозуміла?

Елінор поглянула на рубець у нього на лобі й змовкла.

У Каприкорновій церкві не було лав, як це Меґі бачила в решті церков, — лише два довгі дерев’яні столи з лавками вздовж середнього проходу. На столах стояли брудні тарілки, кухлі з кавовою гущею, порожні хлібниці; лежали дерев’яні дошки з недоїденим сиром, ковбаса, ножі. Кілька жінок саме прибирали зі столів і лише на мить підвели погляди, коли повз них проходили Кокерель і Пласконіс із трьома бранцями, а потім одразу знов узялися за роботу. Жінки нагадали Меґі птахів, які повтягували голови в плечі зі страху, що їх повідрубують.

Не було в Каприкорновій церкві не лише лав, а й вівтаря. Можна було тільки здогадуватися, де він колись стояв. Натомість угорі на сходах, що колись завершувалися вівтарем, тепер стояло крісло — громіздке, оббите червоною матерією, з розкішним різьбленням на ніжках та бильцях. До нього вели чотири пологі сходинки. Меґі й сама не знала, навіщо їх полічила. Сходинки вкривав чорний килим, а на горішній, за кілька кроків од крісла, сидів навпочіпки, заглибившись у роздуми, Вогнерукий, з розкошланим, як завжди, рудуватим чубом. По його опущеній руці вгору дерся Ґвін.

Коли Меґі, Мо й Елінор простували середнім проходом, Вогнерукий на мить підвів голову. Ґвін уже видерся йому на плече й ошкірив свої дрібненькі й гострі, мов бите скло, зуби, так ніби помітив, як зневажливо зиркнула Меґі на його господаря. Тепер вона знала все: й чому Вогнерукий вважав цей світ надто стрімким і гамірним, і чому він нічого не тямив у автомобілях, і чому нерідко мав такий вигляд, немовби був десь зовсім в іншому місці. Але співчуття до нього вона, на відміну від батька, не відчувала. Рубцювате обличчя Вогнерукого лише нагадувало їй про те, що він ошукав її й заманив у біду, як ото Щуролов у казці. Він грався з нею, мов зі своїм вогнем, мов зі своїми різнобарвними м’ячиками: «Ходімо, Меґі! Сюди, Меґі! Вір мені, Меґі…» Як же хотілося їй вискочити зараз на сходи й зацідити йому в пику, розквасити оті брехливі вуста…

Схоже, Вогнерукий здогадався, про що міркувала Меґі. Він уникав її погляду, не дивився й на Мо та Елінор. Натомість сягнув рукою до кишені штанів і дістав коробку сірників. Неуважно видобув одного з коробки, черкнув ним, замислено глянув на полум’я й майже лагідно торкнувся його, обпікши пучки.

Меґі відвела голову. Вона не хотіла його бачити, вона взагалі хотіла забути, що він є на світі. Ліворуч від нього, в самому низу сходів, стояли дві залізні бочки, бурі від іржі, а в них лежали складені світлі, щойно наколені поліна. Не встигла Меґі подумати, навіщо тут дрова, як у церкві гучно пролунали кроки: середнім нефом простував Баста з каністрою бензину в руках. Коли він дійшов до Кокереля й Пласконоса, ті похмуро відступили вбік, даючи йому дорогу.

— О, бруднорукий знову грається зі своїм найкращим товаришем! — промовив Баста, підіймаючись пологими сходами.

Вогнерукий опустив сірника й підвівся.

— На ось, — сказав Баста й поставив перед ним каністру з бензином. — Ще одна іграшка. Розпали нам вогнище. Адже ти ой як це любиш!

Вогнерукий кинув догорілого сірника, якого досі тримав у пальцях, і черкнув ще одного.

— А ти? — стиха запитав він, підносячи запаленого сірника Басті до обличчя. — Ти й досі боїшся вогню, чи не так?

Баста вибив йому з рук сірника.

— О, даремно це ти зробив! — промовив Вогнерукий. — Таке приносить біду. Хіба ти не знаєш, як легко можна образити вогонь?

Якусь мить у Меґі було таке враження, наче Баста ось-ось ударить Вогнерукого, і так здавалося, вочевидьки, не лише їй. Усі погляди були звернені на тих двох. Але Вогнерукого, схоже, щось берегло. Може, і справді вогонь.

— Твоє щастя, що я недавно почистив свого ножа! — процідив крізь зуби Баста. — Але заведеш таку гру ще раз — і я виріжу на твоїй паскудній пиці кілька нових узорчиків. А з твоєї куниці замовлю собі хутряного коміра.

Ґвін тихенько, але погрозливо цявкнув і сховався на потилиці в господаря. Вогнерукий нахилився, підібрав з підлоги згорілі сірники й кинув їх назад до коробки.

— Так, це тебе, звичайно, потішило б, — промовив він, усе ще не дивлячись на Басту. — А навіщо розпалювати вогнище?

— Навіщо? А просто так. Про те, що має згоріти, ми подбаємо самі. Але вогонь щоб був великий і ненажерливий, а не такий приручений, з яким ти любиш гратися.

Вогнерукий узяв з підлоги каністру й повільно рушив сходами вниз. Він уже дійшов до іржавих бочок, коли це важкі дерев’яні двері відчинилися вдруге.

Меґі обернулася. Серед червоних колон стояв Каприкорн. Кинувши мимохідь погляд на свою статую, він швидко попростував проходом. Каприкорн був у червоному костюмі — червоному, як стіни в церкві, тільки сорочка й пір’їна в лацкані піджака були чорні. За ним поспішали, наче гайвороння за папугою, добрих півдесятка його людей. Гупання їхніх кроків відлунювало, здавалось, аж під стелею.

Меґі схопила батька за руку.

— О-о, наші гості теж уже тут, — промовив Каприкорн, спинившись перед ними. — Чи добре спалося, Чарівновустий?

У нього була на диво м’яка лінія губів, майже як у жінки. Розмовляючи, він раз у раз проводив по них мізинцем, так ніби хотів їх підтягти. Губи були такі самі безбарвні, як і все його обличчя.

— Чи не люб’язно з мого боку — влаштувати тобі побачення з донечкою вже звечора? Спершу я хотів був показати її тобі сьогодні — зробити, сказати б, сюрприз. Але потім подумав: «Каприкорне, коли вже ця дівчинка сама, добровільно привезла тобі те, що ти так довго шукав, то ти, власне, — її боржник».

У руці він тримав «Чорнильне серце». Меґі помітила, як Мо прикипів поглядом до книжки. Каприкорн був високий, але Мо на кілька сантиметрів ще вищий. І Каприкорнові це було вочевидь не до вподоби. Він стояв рівний, як свічка, немовби намагаючись так надолужити ті кілька сантиметрів.

— Відпусти Елінор і мою доньку додому, — сказав Мо. — Нехай їдуть, а я прочитаю тобі все, що схочеш. Але спершу відпусти їх.

Про що це він каже? Меґі розгублено звела на батька очі й вигукнула:

— Ні,