Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

паролями: «Голос» направляє мене до Павлова» — «Павлов приймає». А ввечері 19 січня Олексій Шаповалов був уже в штабі фронту.

Приступив до своїх обов'язків секретар Краківського міського комітету партії Юзеф Зайонц. Другого чи третього дня після визволення Кракова в дверях його кабінету раптом виросла знайома фігура в новенькій шине-лі й лейтенантських погонах. Чорні циганські кучері. Усмішка до вух.

— Олексій!

— Міхал!

Полегшено зітхнули, немов скинули з себе величезний тягар. Обнялися.

А в цей час наша група все ще рухалася на захід, продовжуючи виконувати своє завдання.

«21.1.1945 р. Павлову.

За спостереженнями розвідників моєї групи 20.1. проїхало через Сулковіце в напрямку на Вадовіце вантажних автомашин з живою силою –520, легкових 238, мотоциклів 113, танків 4, підвід 847, гармат 18. Розвідник групи застрелив німецького солдата Карла Гута із полку 1085, гренадерської дивізії 545. Голос».

«21.1. Павлову.

Спостерігаємо інтенсивний рух автотранспорту, під-під, піхоти на Мисленіце по шосе через населені пункти Отружа, Тшебуня, Бенькувка, Будзув. Рух через Сулковіце, Гарбутовіце триває. Голос».

«21.1. Павлову.

Житель села Гарбутовіце Юзеф Каспак взяв у полон радиста 59-го німецького корпусу і привіз до нас»…

А було це так.

Того дня ми перебували в лісі, в двох-трьох кілометрах від Гарбутовіц. Через це село проходила дорога з Кракова на Макув. Нею безладно відступали німецькі війська. Немовби за продуманим графіком — методично, через кожну годину, наші літаки на бриючому польоті обстрілювали і бомбили колони гітлерівців. І після кожного такого нальоту дедалі більше й більше техніки — гармат, броньовиків, обгорілих штабних машин — залишалося на дорозі. Траплялось, кидали і непошкоджені бронетранспортери, танки. Чи то скінчилося пальне (де його дістанеш у такому вирі), чи замерзла вода, а підігріти ніколи.

Ростопшин і я щойно повернулись із сусіднього села. Я зняв із себе куртку, гімнастерку, обтерся снігом. Раптом регіт, свист. Дивлюся: крокує з автоматом маленький дідок, а перед ним тюпає довготелесий здоровило з піднятими руками — німецький єфрейтор. Дідок підводить його до мене. За ним дітлахи тягнуть мотоцикл.

— Прошу пана капітана прийняти пана шваба, — виструнчився дідок переді мною. — А мені залиште автомат і мотоцикл. У господарстві знадобиться.

З розповіді діда Каспака я дізнався, що вранці через Гарбутовіце проходила колона німців. Єфрейтор, як потім виявилось — радист 59-го корпусу, драпав на мотоциклі. Заскочив у двір. Попросив напитися. Автомат повісив на руль мотоцикла. Дідок колись служив в армії — швидко зорієнтувався. Виніс із сіней глечика:

— Пригощайся, служивий, кваском. Домашній, яблучний.

Єфрейтор жадібно припав до глечика. Дідок — за автомат, наставив на «гостя»:

— Хенде хох!

Цю сценку дідок кілька разів демонстрував «на біс» під дружний регіт бійців і сільської малечі. Полонений радист пік раків і просив швидше його розстріляти: подібної ганьби він, німецький єфрейтор, знести не може. Але ми зовсім не збиралися його розстрілювати.

Показання радиста виявилися досить цінними і негайно були передані в Центр.

А ось ще одна наша радіограма того ж дня:

«Павлову.

21.1. нами взято в полон 9 німецьких солдатів. Згідно з їхніми показаннями й документами, усі вони з 358 піхотного полку 344 гренадерської дивізії. Цю дивізію сформовано в перших числах січня в районі Тарнува з обслуговуючого персоналу аеродромів. Солдати мало навчені, деморалізовані. Вік од 17 до 55 років. Командир дивізії полковник Лемперт. Дивізія займала оборону під Тарнувом. Тепер її розбиті частини відступали на Краків через Бохню. Голос».

Надвечір 22 січня в нас було вже сімнадцять полонених. Майже стільки ж, скільки людей залишилося в групі. Ми не знали точно, де, коли зустрінемося з нашими. Дороги, навколишні ліси кишіли відступаючими гітлерівцями. Полонені — небезпечний хвіст при невеликій розвідгрупі, вони чекали розстрілу, розуміючи, що радянським розвідникам ніколи з ними возитися.

Сама логіка війни, її невблаганні закони прирекли цих людей на смерть. І я бачив в очах багатьох з них покірність долі, жах. На нашому місці вони зробили б точнісінько так само. В тилу у ворога, де звідусіль на тебе чатує смертельна небезпека, яку ми відчували спиною, кожним нервом і яка диктувала свою волю: розстріляти! Тепер, коли все залежало од мого наказу, я несподівано відчув себе відповідальним І за цих людей. Вперше за місяці, проведені в тилу, подумалось, що ці німецькі солдати, які вчора, ще кілька годин тому були для нас просто противником, ворогом, — чиїсь сини, брати, батьки. Постріл — і ниточка життя обірветься. І нічого не буде, крім безвісти, крім безіменних могил.

Так думалось, а сказав я тільки два слова: хай живуть!

На галявині зробили привал. Полонені з'юрмилися, поскулювались. Змертвілі обличчя, відчужені погляди. Лише один, уже літній, з натрудженими руками, певно, з робітників, відійшов у бік, стягнув мундир, сорочку. Акуратно простелив їх на снігу, і за хвилину сніг посірів від паразитів. Надивився я за війну всякого, але цього разу мене ледве не знудило. Розпорядився:

— Візьми, Андрію, цю вошиву команду. За старшого хай буде цей літній…

Запалало багаття. Навколо нього роздяглися полонені. З люттю і якимось злорадством почали знищувати на своєму одязі незліченне «військо». А коли Абдулла видав їм із НЗ по сухарю та по три шматочки цукру і кварті настояного на бурякові чаю, — німці повеселішали. Коли поять чаєм — стріляти не будуть.

Переночували в лісі. На світанку знову в дорогу. Полонені йшли бадьоро. Але тепер вони не менше нас остерігалися зустрічі зі своїми. Тільки хлопчина років сімнадцяти, жовтолиций, високий, дивився на нас, мов загнане в клітку вовченя.

Опівночі Ольга прийняла останню радіограму Центру:

«22.1.1945 р. Голос, направляйтесь у м. Єнджеюв до коменданта міста. Питайте Павлова».

До Єнджеюва ми не дійшли. Опівдні 23 січня опинилися в розташуванні 38-ї армії Четвертого Українського фронту. Закінчилося наше перебування в тилу ворога. Полонених здали під розписку в Мисленіцах. Молодому лейтенантику з контррозвідки цього здалося замало:

— І зброю здайте.

Митя-Циган скипів:

— Не ти, лейтенанте, мені зброю давав, не тобі її й забирати.

Назрівав скандал. Виручив полковник із штабу армії. Виділив нам «вілліс», «студебеккер». Запросив мене в свою хату, ознайомив з маршрутом, обстановкою.

— Вас чекають у штабі фронту. Поїдете через Краків. Попередьте людей: дорога небезпечна. З оточення проривається німецький танковий корпус, у лісах юрбами шастають гітлерівці, теж пробиваються до своїх. Особливо небезпечні есесівці.

На світанку 24 січня, тепло попрощавшись з полковником, з Гардим і його бійцями, ми вирушили в дорогу. Попереду — визволений Краків.

ВРЯТОВАНЕ МІСТО

«Фашистам не вдалося здійснити свій