Читати книгу - "Зашморг"

стінки, полиці з інструментами, якісь гори залізяччя на столі. А в далекому кутку бачу ввігнуту металеву розкладушку з брудною подушкою та подертою ватяною ковдрою.

Біля столу на високій табуретці сидить чубатий хлопець у забрудненій, замащеній до металевого блиску темній сорочці з закачаними рукавами і, покурюючи, з цікавістю дивиться на мене круглими, як у сови, очима.

— Привіт, — кажу я.

— Ну, привіт, — відповідає хлопець.

— Мені б Мотю…

— Це ще навіщо?

— Кран тече.

— Хе! Нехай заявку подають.

— А може, я Моті карбованець хочу кинути, щоб відразу полагодив? — посміхаюся. — Звідки ти знаєш?

— Карбованець! — пожвавлюється хлопець. — Ну, давай. Я — Мотька.

— Чого ж ти відразу не признався?

— Мало що… — невпевнено відповідає Мотька і, шморгнувши носом, оцінююче дивиться на мене. — Тобі й справді тільки кран полагодити чи ще щось?

— А яка від тебе іще користь?

— Може, щось купити хочеш «зліва»? — Мотька очікувально і лукаво втупився в мене своїми круглими совиними очиськами. — Схоплюєш, чи як?

— Що ж у тебе є?

— У мене нічого. Але якщо кинеш троячку, поведу туди, де є, — шкірить зуби Мотька.

— Але що є?

— Ну, що. Джинси — Америка, краватки — Італія. Гумка. Чого тобі ще?

Я кажу, що взагалі мене цікавлять джинси. І нерішуче чухаю потилицю. Не так просто зважитись на таку покупку.

— Тільки гроші я сам не малюю, врахуй, — суворо попереджаю.

Це вірна ознака того, що я здаюсь. І Мотька це прекрасно розуміє. Округла, вугрувата його фізіономія розпливається у посмішці, і він по змовницькому підморгує.

— Домовлено.

Мотька квапливо сповзає з табуретки, підбігає до розкладушки і з-під ковдри витягає пляшку горілки, як мені здається, уже почату. Із шухляди столу дістає дві тьмяні склянки, з кишені штанів — цибулину та складаний ніж. Усе це він спритно розставляє на столі біля лещат, ліктем зсуваючи вбік накидане там іржаве залізяччя та інструменти.

— Флакон — два сімдесят, піде? — азартно запитує він. — Щоб, значить, порядок був. Поки лікарі не бачать і міліція спить. Тоді жени, кипить твоє молоко!

Я, зітхнувши, віддаю йому три карбованці. Мотька енергійно розливає горілку, і ми чаркуємося. Випивши, я на очах у Мотьки хмелію і кажу, не дуже, проте, вільно повертаючи язиком:

— Якщо хочеш знати, мені тут назвали вже одного чоловіка. Ще коли сюди їхав. Зрозумів? Так він од вас, виявляється, звільнився. От і прокол.

— Хто такий? — цікавиться Мотька.

— А, ти не знаєш. Костею звати.

— Ха! — Мотька від збудження ляпає себе по коліну. — Хто не знає, а хто й знає. Саме з Костею і зустрінешся. Буде порядок, кипить твоє молоко! Давай по останній.

Деякий час ми ще базікаємо про се, про те, і Мотька робить мені різні аванси на майбутнє, обіцяючи найнеймовірніші комерційні вигоди від нашого з ним знайомства.

— Значить, домовилися? — запитую я наостанку.

— Ну! Не чухайся, Маруся, у строю, — весело відгукується Мотька. — Сьогодні ввечері. Трояку жени вперед!

— Так я ж дав?!

— Ну, ну, купець, не будь скупердяєм, — суворо каже Мотька. — Дав на випивку. А це, як умовились.

Сваритися з цим нахабою мені зараз не з руки.

— Ех, просто обвал, — зітхаючи, кажу я і витягаю гроші.

Мотька, не дивлячись, засовує їх собі до кишені.

— Ну от. Вважай, що ми з тобою покорешували, Вітек, — солідно говорить він і ляпає мене по плечу. — Значить, тобі найкраще після вечері прикотити. Ну, там о дев'ятій. Порядок?

— А куди прикотити?

— Чекатиму я тебе в парку. Біля театру. Знаєш?

— Знаю, прийду.

Очевидно, ця спекулянтська зграя склалася і діє давно.

І всі прийоми заздалегідь продумані. От, наприклад, адреси вони не кажуть, а Мотька поведе мене сам чорт знає яким шляхом. А там і ще що-небудь, напевне, приготували.

— Гроші не забудь, — попереджує Мотька. — Другий раз не поведу, знай!

— Це ти кинь, — різко відповідаю я, щоб не бути у Мотькиних очах уже зовсім дурнем. — Кореш називається. Спочатку товар доберу, а потім уже й гроші.

— Дрейфиш, покупець? — нахабно посміхається Мотька. — Люди там свої, не скривдять.

— Твої, та не мої. Одне слово, отак.

— Добре. Домовлено, — несподівано мирно каже Мотька. — Чого психуєш?

І ми розлучаємось до вечора.

Соромно признатися, але я хвилююся. Хоч би як, а закінчується досить складна справа, і мені, очевидно, доведеться незабаром затримати вбивцю Віри. Невже він так закохався, що відмова вийти за нього заміж штовхнула його на такий страшний крок? А Віра? Ні, Катря помиляється, Віра не могла полюбити цю покидь. Тим огиднішою була їй його причепливість. Але навіщо тоді вона пішла з ним того вечора? Лагідна, делікатна, совісна Віра, вона, звичайно ж, хотіла напоумити, заспокоїти його. Вона була повна жалю до нього. І ось цей негідник… Втім, поки що все це тільки здогадки та емоції. Доказів проти Кості ще немає. Їх належить добути.

Я прогулююсь віддаленою доріжкою саду, курю сигарету за сигаретою і не можу заспокоїтись. Повітря просякнуте вільгістю, під ногами калюжі, небо клубочиться важкими хмарами. Я щохвилини дивлюсь на годинник. І час від цього тягнеться виснажливо повільно. Знову починає накрапати дощ і заганяє мене у дім. Я не в змозі нічим зайнятися. І лічу хвилини, спочатку до того, як треба йти до джерела, потім не можу дочекатися кінця вечері і, нарешті, умовленої зустрічі з Дагіром.

Уже зовсім смеркло. Дощ, немов схаменувшись, ллє мов з відра. Тут не врятує ніякий плащ. Під ногами не калюжі, а озера, обходити їх марно.

Проте Дагір, як завжди, пунктуальний. Квапливо розповідаю йому, як змінилася ситуація.

Костя та його компанія давно у полі зору міліції, і не один раз хто-небудь із них затримувався за дрібно хуліганство. Ну, а зустрітися з ним, звичайно, треба, коли вже трапилася така нагода. Адже чого тільки не ляпне серед своїх п'яненький Костя, та й обстановку всередині цієї зграї розвідати корисно. А мені самому діяти доведеться, виходячи з ситуації. Тут нічого передбачити не можна.

Ми прощаємось, умовившись, що, коли б я не повернувся сьогодні ввечері від Кості, неодмінно подзвоню черговому. Там будуть чекати.

— І хвилюватися теж, — багатозначно додає Дагір.

Я дивлюсь на годинник. За двадцять хвилин дев'ята. Часу, щоб дістатися до театру в парку, залишається в обріз.

Дощ не вщухає, просто якийсь водоспад обрушується з неба. Через шум води нічого більше не чути. Ну й годинка!

Я піднімаю комір плаща, начебто це може мені чимось зарадити, і засовую руки глибше в кишені. У черевиках у мене гидко хлюпає.

Парк я за ці дні вивчив досить добре і тому йду швидко та