Читати книгу - "Сильмариліон"

ворог, привів рушення із Заходу. Можливо, він трохи боявся ельфа, позаяк іще не вигадав захисту від нолдорських мечів; але незабаром стало очевидно, що Темний Володар намірився вигнати прибульців назад у море.

При світлі холодних зірок, іще до сходу Місяця, воїнство Феанора пройшло вздовж Затоки Дренґіст, яка протинала Лункі Пагорби Еред-Ломіну, й так перебралося з берегів на велику землю Гітлуму; а згодом добулося до довгого озера Мітрім і на його північних узбережжях, в однойменному краї, розбило табір. Одначе військо Морґота, збурене шумом у Ламмоті й відблиском пожежі при Лосґарі, пройшло через перевали в Еред-Ветріні, Горах Тіні, й раптово напало на Феанора, ще коли табір не було остаточно ні розбудовано, ні захищено; і там, на сірих полях Мітріму, відбулася Друга Битва у Війнах за Белеріанд. Даґор-нуін-Ґіліат нарекли її — Підзоряною Битвою, бо Місяць іще не зійшов, — і так уславили в пісні. Нолдори, менш чисельні й захоплені зненацька, здобули блискавичну перемогу; адже в їхніх очах іще не потьмяніло світло Аману, вони були дужі та бистрі, смертельно небезпечні у гніві, й мали довгі жахливі мечі. Орки кинулися навтьоки, а нолдори витіснили їх із Мітріму, багатьох порішивши, і гналися за ними через Гори Тіні, аж доки та нечисть потрапила на розлогу рівнину Ард-ґален, що лежала на північ від Дортоніону. Там Морґотові армії, які перейшли на південь у Долину Сіріону й оточили Кірдана в Гаванях Фаласу, приспіли на допомогу втікачам, але їх теж розтрощили. Бо Келеґорм, син Феанора, отримавши вістку про них, разом із частиною ельфійського війська вистежував ті армії і, налетівши з пагорбів поблизу Ейтель-Сіріону, загнав їх у Твань Сірех. До Анґбанда, врешті, дійшли вельми недобрі вісті, й Морґот занепав духом. Десять днів тривала битва, і з безлічі воїнів, котрих він підготував для завоювання Белеріанду, повернулася хіба жменька вцілілих.

І все-таки Морґот мав неабиякі підстави радіти, хоча якийсь час не відав про це. Феанор-бо, якого штовхав уперед гнів на Ворога, не зупинявся і невідступно гнав рештки орківського війська, гадаючи, ніби ті виведуть його на самого Морґота; і, стискаючи меча, сміявся, тішачись із того, що, кинувши виклик гніву валарів і небезпекам дороги, зможе, ймовірно, діждати часу своєї відплати. Він нічогісінько не знав ані про Анґбанд, ані про міць його оборонців, котрих Морґот зібрав нашвидкуруч; але навіть якби ельф знав про них, це його не відлякало б, адже він, охоплений пломенем власної люті, був наче причинний. Отож, сталося так, що Феанор далеко випередив авангард свого війська; і, забачивши це, поплічники Морґота почали відбиватися щодуху, а з Анґбанда їм на підмогу виступили балроґи. Там, на рубежах Дор-Даеделоту — землі Морґота, — Феанора з кількома соратниками оточили вороги. Довго та безстрашно боровся ельф, хоч одежа на ньому палала й на тілі було чимало поранень; але, зрештою, Ґотмоґ, Володар Балроґів, якого згодом у Ґондоліні порішить Ектеліон, прибив його до землі. Там Феанор і сконав би, якби тієї миті на допомогу йому не приспіли сини з військом; балроґи облишили ельфа і повернулися в Анґбанд.

Тоді сини підняли батька і понесли його назад до Мітріму. Проте, коли вони наблизилися до Ейтель-Сіріону й саме піднімалися стежкою до перевалу через гори, Феанор наказав їм зупинитися; йому було завдано смертельних ран, і він відчував, що час його збіг. І, кинувши останній погляд зі схилів Еред-Ветріну, він угледів оддалік шпилі Танґородріму — наймогутнішої з цитаделей Середзем’я, — і передсмертне прозріння підказало йому, що жодній нолдорській силі не дано її знищити; поза тим він тричі прокляв ім’я Морґота і заповів синам дотримати обітниці й помститися за батька. І Феанор сконав; але йому не влаштували похорону, не викопали могили, бо таким огненним був дух його, що не встиг і одлинути, як Феанорове тіло перетворилося на попіл і, наче дим, розвіялося за вітром; ніколи після того не носила на собі Арда подібних до нього, і ніколи дух його не полишав чертогів Мандоса. Так закінчилося життя наймогутнішого нолдора, слави та скорботності чиїх діянь не забуто й донині.

Як знаємо, в Мітрімі мешкали ще й Сірі ельфи — белеріандський народ, який перебрів через гори на північ, — і нолдори зустріли їх радо, мовби родичів, із котрими давно були в розлуці; та попервах їм нелегко було розмовляти між собою, адже за довгий час роз’єднання мови калаквендів у Валінорі та моріквендів у Белеріанді набули суттєвих відмінностей. Від ельфів Мітріму нолдори довідалися про могутність Елу Тінґола, Короля Доріату, і про чарівний пояс, що обперізував його володіння; а вість про північні подвиги долинула на південь, до Менеґрота і до гаваней Брітомбар та Еґларест. Тоді всіх белеріандських ельфів переповнили подив і надія, що їх приніс із собою прихід цього могутнього роду, який отак неждано, в час їхньої скрути, повернувся із Заходу: белеріандці, спершу, навіть вважали, що нолдори — то емісари валарів, послані вирятувати їх од недругів.

Але тієї самої години, коли помер Феанор, прибули до синів його посли від Морґота, щоби визнати поразку та запропонувати умови мирного договору, аж до видачі Сильмарила. Тоді Маезрос Високий, найстарший син, переконав братів удати, ніби вони хочуть провести переговори з Морґотом і зустрітися з його послами у призначеному місці; та нолдори, як і їхній ворог, навіть у гадці не мали довір’я. З цієї причини представництво кожної сторони прийшло з більшим супроводом, аніж було домовлено; але Морґотове переважало, і поміж послів були ще й балроґи. Маезрос потрапив у засідку, загін його наклав головами, а самого ельфа, за наказом Морґота, схопили живцем і привели в Анґбанд.

Потому брати Маезроса відступили та звели чималий укріплений табір у Гітлумі; та Морґот, тримаючи заручником Маезроса, повідомив, що не відпустить його, доки нолдори не припинять війни та не повернуться на Захід або ж не покинуть Белеріанд, подавшись далеко на Південь світу. Проте сини Феанора знали, що Морґот не додержить слова і, хоч би що вони робили, не звільнить Маезроса; ще ж і обітниця тяжіла над ними, тож ельфи за жодних обставин не могли припинити війни супроти Ворога. Відтак Морґот узяв і підвісив Маезроса на Танґородрімі над краєм безодні; зап’ястя правої ельфової руки прикували до скелі залізним обручем.

І от до гітлумського табору дійшли чутки про похід Фінґолфіна та його послідовників, котрі перетнули Здиблену Кригу; а опісля цілий світ затамував подих, угледівши прихід Місяця. Коли ж рушення Фінґолфіна ступило на терени Мітріму, на Заході зійшло пломенисте