Читати книгу - "Дев'ять Принців Амбера"

Я думаю, це наш єдиний шанс. Вся Гарнатська долина буде випалена. Наш єдиний порятунок — вчасно досягти води.

Він кивнув.

Ми понеслися вперед з подвоєною силою, але вогонь випереджав нас.

Ми, однак, дісталися до розвилки, збиваючи полум'я з димлячого одягу, витираючи кіптяву з очей, випльовуючи попіл з пересохлих ротів, проводячи руками по волоссю, де тліли маленькі вуглинки.

— Ще з чверть милі, не більше, сказав я.

Кілька разів мене ударяли падаючі гілки. Обличчя і всі відкриті ділянки шкіри пульсували від гарячкового болю, та й все інше на тілі було не краще. Ми мчали по палаючій траві вниз по схилу горба, і побачивши біля його підніжжя воду, побігли ще швидше, хоча раніше вважали, що це неможливо. Ми кинулися в річку з розбігу, і її холодна прохолода обняла нас.

Ми з Блейз намагалися плисти як можна ближче один до одного, течія підхопила нас і несла по звивистому руслу Ойзен. Гілки дерев над нашими головами були схожі на вогненні промені в соборі. Коли вони з тріском ламалися і падали, нам доводилося або ухилятися, або пірнати як можна глибше, щоб уникнути непотрібних опіків. Вода навколо нас шипіла, по ній плавали обвуглені деревинки, а голови уцілілих воїнів, що пливли за нами, були схожі на кокосові горіхи.

Темні води були прохолодні, наші опіки почали боліти, ми тремтіли й стукали зубами.

Палаючий ліс ми залишили за собою через кілька миль, і перед нами розпростерлася плоска низька рівнина, ведуча до моря. Це було ідеальним місцем для засідки лучників Джуліана, вирішив я. Я сказав про це Блейзу, і він погодився, але зауважив, що не знає, чому тут можна допомогти. Я змушений був визнати його правоту.

Ліс все ще горів, і ми пливли за течією.

Здавалося, пройшли довгі години, хоча насправді це звичайно було не так, перш ніж мої страхи не перетворилися на дійсність і на нас не посипалася хмара стріл. Я пірнув і довго плив під водою. Так як плив я за течією, то мені вдалося подолати велику відстань перш, ніж я знову виринув. Але коли це сталося, в мене знову посипалися стріли.

Один Бог знає, яка з цих стріл могла стати для мене останньою, але я не став чекати, а швидко набрав повні груди повітря і знову пірнув.

Чіпляючись руками за дно, я навпомацки пробирався серед підводних каменів так довго, як тільки міг, потім виплив біля правого берега, поступово видихаючи повітря у міру того, як наближався до поверхні.

Я виринув, судорожно зітхнув і знову занурився, навіть не подивившись, в якому місці річки я перебуваю.

Я плив до тих пір, поки мої легені, здавалося, не почали розриватися, потім знову виринув.

На цей раз мені не пощастило. Одна з стріл встромилася в біцепс. Мені вдалося знову пірнути і зламати її біля наконечника, коли я досяг дна. Потім я витягнув вістря, продовжуючи плисти на зразок жаби, звиваючись усім тілом і допомагаючи собі однією правою рукою. Коли я наступного разу винирну, то буду відмінною мішенню для стрільців, це-то я розумів.

Тому я змушував себе плисти все далі і далі, до червоних іскор в очах і повного затьмарення свідомості. Напевно, я залишався під водою мінімум три хвилини.

Коли я виринув на цей раз, нічого, однак не відбулося, і я перевів дух, жадібно дихаючи.

Діставшись до лівого берега, я вчепився за прибережні коріння і озирнувся. Дерев тут майже не було і вогонь сюди не дійшов. Обидва береги здавалися безлюдними, але і на річці нікого не було видно. Чи могло бути так, що я виявився єдиним, хто пережив все це пекло? Це здавалося малоймовірним. Зрештою нас було занадто багато, коли ми починали цей похід.

Я був напівмертвий від утоми, і все тіло боліло і нило. Кожен шматочок моєї шкіри був як у вогні, вода була настільки холодною, що я весь тремтів і посинів від холоду. Якщо я взагалі хочу залишитися в живих, мені доведеться вийти з річки. Але спочатку я вирішив про всяк випадок проплисти під водою ще кілька разів, перш ніж вибиратися на берег.

Не знаю як, але мені вдалося пірнути і проплисти під водою ще чотири рази, і я відчув, що якщо пірну в п'ятий, то вже не винирну. Тому я вчепився за прибережний кругляк, трохи перепочив і виповз на сушу.

Я перекотився на спину і озирнувся, не пізнаючи місцевості. Пожежа, однак, сюди ще не дотягнулася. Праворуч від мене ріс густий чагарник, і я заповз у нього, звалився обличчям в землю і заснув.

Перше, що я відчув при пробудженні — бажання взагалі не прокидатися. У мене не було місця, яке б не боліло, до того ж мене нудило. Я пролежав так кілька годин в напівнепритомному стані, і врешті-решт насилу доповз до річки, де з жадібністю напився. Потім знову вповз в чагарник і заснув.

Коли я прийшов в себе вдруге, мені все ще було погано, але я відчував себе набагато сильнішим. Я дійшов до річки і назад, і за допомогою крижаної карти Блейза виявив, що він живий.

— Де ти? — Запитав він, коли ми увійшли в контакт.

— Поняття не маю. Мені пощастило, що я взагалі десь. По-моєму, недалеко від моря. Я чую плескіт хвиль і дізнаюся запах.

— Ти поруч з річкою?

— Так.

— На якому березі?

— Лівому, якщо дивитися у напрямку моря. Північному.

— Тоді залишайся на місці, — сказав він, — і я пошлю за тобою кого-небудь. Я зараз збираю наше військо. Зі мною вже дві тисячі чоловік, так що Джуліан не підійде близько. Але кожну хвилину підходить все більше і більше народу.

— Добре.

На цьому наша розмова закінчилася. Я залишився на місці і, не втрачаючи часу, заснув.

Я почув, як хтось продирається крізь кущі і тут же причаївся. Розсунувши декілька гілок, я подивився вперед.

Це були три червоношкірих велетня. Так що я випростався, почистив одяг, пригладив рукою волосся, зробив кілька глибоких вдихів і виступив вперед.

— Я тут.

Почувши мій голос, двоє з них вихопили мечі і зайняли оборонну позицію. Але вони швидко оговталися, посміхнулися, віддали мені честь і повели в табір. Він був приблизно в двох милях. Я дійшов до нього, примудрившись не сутулитися по дорозі.

З'явився Блейз і повідомив мені:

— Нас уже більше трьох тисяч.

Потім він знову покликав військового лікаря, щоб той про мене подбав.

Ніч пройшла спокійно, ніхто на нас не нападав, і всю