Читати книгу - "Армагед-дом"

— усе одно ймовірність, що її змусять «забивати» балони, впевнено наближалася до нуля.

Тепер, схоже, теоретичні заняття обернулися суворою практикою. У всякому разі, Лідчина голова розколювалась від болю.

Славко поїв її якимись таблетками. Приходив Віталій і співчутливо питав, як здоров’я; похмурий Саша дивився так, ніби Лідка навмисне інсценувала непритомність, щоби його, підводника, скомпрометувати.

Невідомо, що показала експертиза, яку провів Віталій у присутності Саші, Петра Олеговича й техніка Сергія. У всякому разі, повернувшись, експерти розмовляли досить мирно, а Саша навіть усміхався. Отже, фатальної провини його в тому, що Лідка знепритомніла, не засвідчилось.

Під вечір вона майже вичухалась, але заради Славка продовжувала симулювати слабість. Їй подобалась братерська Славкова турбота; крім того, попереду була нова ніч у наметі, і для загальної користі було зручніше, щоб Лідка і далі вважалась інвалідом.

Увечері вона виявила бажання самотньо посидіти в шезлонзі на березі. Находила темрява, єдиним світлим місцем був краєчок прибою, піна накочувалась і знову спадала, і в такт хвилям пульсували великі, як яблука, зірки; Лідчину усамітненість порушило хрустіння гравію під чиїмись підошвами, тонкий промінь ліхтарика і, нарешті, делікатне питання:

— Лідо, можна поговорити?

Фактичний голова експедиції Віталій Олексійович приніс із собою складаний стільчик. Завбачливі люди ці цивільники.

— Лідо… по-перше, як ти почуваєшся?

— Краще, — відгукнулась вона лаконічно.

— Добре, — мабуть, Віталій кивнув. — Мені дуже шкода, але… Ти, мабуть, і сама розумієш, що допускати тебе до нових занурень… просто не можна?

— Чому? — спитала вона, стримуючи злість і відчай.

— Не розумієш? — здивувався він. — Як же… сьогоднішній інцидент… Зірвана робота, та хай робота, але ж ми могли просто втратити тебе… такий ризик не виправданий. Я поважаю твою мужність, ініціативу й відданість науці, але ж ти за станом здоров’я…

— До чого тут моє здоров’я?! — Лідка не витримала, зірваний голос видав її. — До чого тут моє здоров’я… там же були ці, свинцеві випари!

— Навряд, — стиха повідомив Віталій. — У всякому разі… ні, можна вважати, що не було зовсім. У залишку з твого балона нічого такого… не зафіксовано.

У його голосі їй почулась невпевненість. Змовились? Знюхались із підводником Сашею? За взаємною згодою прикрили недбальство, порушення техніки безпеки, домовилися списати Лідчину непритомність на слабеньке здоров’я молодої лаборантки?

На зубах у неї рипнув ніби пісок.

— У мене є довідка… я здорова! Ви не маєте права…

— Я не мав права пускати тебе під воду, — сказав Віталій зі смутком. — Слава Богові, в якого я не вірю, так от слава йому, що ти пірнула неглибоко, що тебе встигли відкачати, що ти не впала в кому…

Лідка мовчала. Щось у словах цивільника наштовхнуло її на напівзабуту, недоречну й у той же час дуже важливу думку.

Слава Богові… Божа кара.

— Як це все-таки сталось? — спитав Віталій іншим тоном, уже не як начальник, а як добрий друг. — Що ти все-таки відчула, пам’ятаєш? Підпливла до Воріт… Зупинилась в отворі… До речі, чому ти зупинилась?

— А це важливо? — спитала Лідка досі крізь зуби.

— Ну, загалом, — Віталій ніби завагався, — діагноз… Усе-таки хотілося б зрозуміти, чому це сталося, правда?

Лідка заплющила очі, хоч навколо й без того стояла темінь.

Так, вона увійшла у Ворота. Хоч спочатку не хотіла. Потім наважилася перетнути невидиму, уявну площину Дзеркала… І на півдорозі злякалась. Завмерла просто під аркою.

Площина?

Прокинувся ритмічний біль у лівій половині лоба. Що там було, видіння? Марення перед непритомністю? Ніби в отворі Воріт натягнуто блискучу сітку, павутиння, місцями порване, місцями ідеально гладеньке й блискуче на сонці.

І гудіння у вухах. Як коли б одночасно зазвучали два десятки нот, узятих на різних інструментах, і, що найцікавіше, злагоджено зазвучали…

— Ну, щось пригадуєш? — тихо спитав Віталій. Прошелестів; обличчя його досі не було видно, але Лідка зразу пригадала допити, очі-свердла і весь відповідний антураж.

— Ні, — вона сама не знала, навіщо їй брехати. Просто так, із помсти. Назло.

— Зовсім-зовсім нічого? Ну, повітря в балоні стало кислим… Слина виділялась дужче, ніж звичайно… Ні?

— Не пам’ятаю, — вперто сказала Лідка.

Над обрієм сходив блідий, неймовірного розміру місяць. І посилювався вітер — провісник завтрашнього шторму.

Наступного дня вирішили, що виходити в море неможливо через сильне хвилювання. Петро Олегович записав у своєму щоденнику — «Аналіз і зіставлення даних».

Начисто креслили рисунки й карти. Разом дивилися відеоплівку — спершу досить чітке, навіть художнє зображення, загальний план, середній план, збільшення, від’їзд; потім відразу — бульбашки, метушня тіней, чорне дно катера. Лідка встигла побачити себе — безвільну ляльку з вервечкою бульбашок із рота, з волоссям, розмаяним, як у потопельниці. Почервоніла, втягла голову в плечі; мить, коли вона там, під водою, знепритомніла, на плівку не потрапив. Хоч у чомусь пощастило.

Перед обідом Лідка пішла блукати селищем — раніше вона уникала таких прогулянок, дуже вже гнітючі пейзажі відкривалися навколо, дуже вже страшним здавалося зруйноване, назавжди покинуте житло. Але сьогодні стиснула зуби й пішла.

Від Рассморта мало що лишилось. Тут побував апокаліпсис, і такий лютий, ніби йому хтось звелів бути останнім.

Купи побитої, порослої травою цегли.

Порожня могила молодого льотчика. Ластів’яче гніздо, що приліпилося під облупленим хвостом гелікоптера.

Маленький клен, що проріс із чийогось вибитого вікна.

Засипаний піском колодязь.

Чудово збереглася кута огорожа. Залізні стебла, квіти, навіть, здається, птахи. Хвіртка веде в нікуди.

Дорожній знак, що пропонує їхати тільки прямо. Оригінально, якщо зважити, що навколо пустир. Стовп вигнутий дугою, стрілка, що дивом збереглася, вказує вниз. У землю.

Божа кара.

Лідка згадала проповідника, що колись приходив у ліцей. Усі, всі мерзіють у гріхах, і хто знає, чи змилостивиться Він цього разу й чи відкриє рятівні Ворота, щоб дати людству ще один шанс…

Вона запхнула руки в кишені вузеньких шортів, що колись були повноцінними джинсами. Кишені були мілкими, долоня не вміщалася навіть наполовину.

…Віталій довго дивився на неї, не кажучи ні слова. Лідка не відводила очей. І лише коли цивільник лагідно спитав: «Ти справді хочеш бути науковцем?» — лише тоді вона почервоніла так, що багряний слід від маски злився, певно, зі шкірою.

— Так, я хочу бути науковцем! — сказала вона з викликом. — А науковець не повинен нехтувати гіпотезами. Хай би якими безглуздими вони здавалися на перший погляд.

— Це не гіпотеза, — Віталій співчутливо всміхнувся. — Це так… фантазії. До речі, ти справді віриш у Бога? Чи просто притягаєш за вуха?

Лідка мовчала. На футболці у цивільника усміхалася жовта миша.

— Божественна природа Воріт, — сказав Віталій із кривою посмішкою, — заборонений для вченого прийом. Цього ми не можемо зрозуміти