Читати книгу - "Зозулята зими"

цікавлюся»? Те, що доручення незаконні, — начхати, а те, що деякі трохи дивні, — не насторожувало ніколи?! Навіть якщо твої виправдання чистісінька правда, все одно не повірять. Будуть думати, що в тебе туз у рукаві. Я ж тобі не туза, а колоду краплену приволік.

— Та ну? Ох, добродійко знайшовся! Спасибі за подаруночок, — чорна кучерява голова Арсена ледь схиляється у глузливому поклоні. Але слухає він уважно. Навіть уважніше, ніж я розраховував. — Тільки мені твоя колода краплена, Олеже, до одного місця. Бо я не шулер.

— Та невже? — щиро дивуюся, устаючи поволі. — Але, знаєш, навіть, типу найчистіші, в цьому місті не виживуть, якщо ніц не робити. Бо найчистіших тут і немає. Вони вже давно на небі. Ходімо, Василю, — не спускаючи ока з Арсена, звертаюсь до Василя. Той, здається, розуміє весь плин ситуації, бо ані шелесне. — Авжеж, Арсене, очевидно, що таку дрібноту, як ми з Василем, залишать на закуску. Відомого ж детектива з «фіг зна чого» таки закопають першим. Ну, якщо пощастить, то, може, другим.

Арсен продовжує мовчати, а мене поперло і я вже не стримуюся:

— Ох, як воно напевне неприємно знати, Арсене, що помреш від руки добре вимуштруваного маленького покидька, навченого вбивати. А найогидніше знати про це заздалегідь. Ага, вислів: «Попереджений — значить озброєний» тут не канає. І будеш довго і нудно ходити та косувати підозріло в різні боки — то на дівча з бантом, то на пацана з дерев’яним автоматиком в крихітних руцях. Раптом гвинтик на машині відкрутять? Пакетик підкладуть з ду-уже цікавою сумішшю. Сірничком черкнуть у потрібну мить… Ти ж знаєш, щоб убивати не конче бути сильнішим. Тут одного бажання достатньо та розумних інструкцій. І не станеш тут стріляти на випередження. Бо коли невинного малого вб’єш, то не до в’язниці, до божевільні запроторять. І це ще пощастить, бо ж на місці можуть злінчувати перехожі, поки міліція доїде.

Арсен нервово сіпається, повертається за стіл, опускає голову над текою:

— Ти хоч сам у цю маячню віриш, Олеже? Придумав казочку про солом’яного бичка, — голос Арсена аж байдужий, пальці не тремтять, але гальмувати емоції він уже не може, а тому починає активно гортати аркуші паперу. Бо зацікавила його ця справа, та й дещо вже про це знає. Авжеж, гроші — грошима, а в мене є підозра, що агентство своє він створював не так для прибутку, як для збору інформації. Бувають люди, що їм треба знати усе й про всіх. Арсен — саме такий.

Тож веду далі, знаючи, що якщо не влучу в ціль, то точно і в молоко не попаду:

— Та невже казочку? Хе! Ілько, до речі, також би не повірив. І маєш — тепер прикутий до ліжка назавжди. І попередній власник оцих-от документів, в які ти дивишся, спершу теж не дуже вірив. А зараз мертвий. По-дурному вмер. І зовсім не тому, що його до смерті налякали надто старанні конкуренти Мстислава… Сусідка сказала, у двері помешкання Дмитра надвечір постукав хлопчина, а наш невдаха тоді вдома один-однісінький був… Дружина буквально на пару хвилин у крамницю за хлібом вийшла. Чоловік ледве підвівся з ліжка, відчинив, бо ж на Мстиславові гроші чекав. А тут таке — миршаве дитя на порозі стоїть. Спересердя нагримав на малого, хотів дверима перед носом хряснути… А хлопча ввічливе таке. То спостереження сусідки. Бабці під дев’яносто. Чим в такому віці можна займатися? Правильно, стежити за сусідами. Так от, дитя стало чемно вибачатися, казати, що адресу переплутало. І на прощання пригостило чоловіка цукеркою, наче компенсацію за те, що потурбувало. Отак вибачилося і гайнуло собі куди подалі. Хотів чолов’яга виторгувати за компромат гроші й купити кілька років життя. Не встиг. З’їв цукерочку і того ж вечора дуба врізав… Сусідка не полінувалася, фантик підібрала. Він в одному з файлів. Думаю, якщо провести експертизу, то… Про інші жертви можеш прочитати в інших паперах. І не поспішай. Копій я наробив достатньо, для тебе однієї не шкода.

— Краще б ти, Олеже, це спалив відразу, щойно воно тобі до рук потрапило. Бо то зовсім не лотерейний квиток… — тут Арсен щирий. Криво посміхається, навіть співчутливо.

Хоч Арсен знає наперед, що відповім:

— А що зміниться, друже-брате по нещастю? Так хоч знаю, звідки ноги ростуть. І є крихітна надія: я жодну дитину на той світ не спровадив. Навіть випадково. А дітовбивць, схоже, вбивають першими.

Арсен скептично хмикає, мить вагається чи говорити мені те, що я й сам знаю, однак не готовий у цьому собі зізнатися:

— А знаєш, Олеже, не треба бути таким упевненим, що ти — не душогуб. Занапастити дитячу душу можна й випадково, не знаючи про це. А потім довго обурюватися, що й тебе чомусь включили до чорного списку. Ніхто з нас від цього не застрахований — ні ти, ні я, ні навіть Василь. Душу має й найбрудніше стерво. І якщо чогось не помічаєш, це не означає, що його не існує…

* * *

Філософ, блін.

Ой, не дурень Арсен, далеко не дурень. Добре, що Василь дивиться на такі речі прагматично. Те, що він мені симпатичний, зрозумів недавно. Приємно, коли поруч є людина, що й наприкінці світу зберігатиме тверезий розум і віритиме, що логіка завжди залишається незмінною, тобто залізною. От і зараз він втручається в розмову з практичним питанням:

— Агов, хлопці, кого ви тут зараз ділите? Бо якщо знову через бабу зчепитеся, замість того, щоб спини один одному прикривати, то…

Не договорив. Я перебиваю його різко:

— Ще чого! Зараз залишається тільки з дівками валандатися! — І цілком щиро кажу це. На мить виринає спомин про ту саму «дівку». Тобто Нінель. Та вдруге я через неї кров не литиму, там і попередніх неприємностей — із головою. І добре, що Руслана вшилася з міста. Хоча вона зовсім не скидається на грудасту білявку, улюблений типаж Арсена, зрештою, як і я на благородного лицаря. Але теж — типу «дівка»!

Арсен цілком мирно відгукується:

— Я, в принципі, також не Казанова, якось без чужих дівок переб’юся. — Але не втримується, аби не залишити останнє слово за собою. — Думаєш, Олеже, що я з тобою зараз розмовляю, бо тремчу зі страху чи раптом вас пожалів? Не в цьому річ! Вважай, усім нам пощастило: мав нещодавно цікаву зустріч, а вона цієї