Читати книгу - "Джури і підводний човен"

дивилися, як він гойднувся, як під ним щезла трава… А тоді Санько спохопився:

— За мною! — вигукнув він і кинувся вниз.

Та перед тим, як знову щезнути в підземеллі, він наказав Івасикові набрати якомога більше намулу.

Коли Івасик з повною пеленою глевкої багнюки теж дістався туди, Санько з Чорториєм уже поставили камінь на місце. А тоді в чотири руки стали заляпувати намулом усі дірочки та щілини.

— Ви гадаєте, що ті міхурі виходили з цієї дірки? — здогадався Івасик.

— А ти як гадаєш? — в свою чергу запитав Чорторий.

— Думаю, що так воно і є, — відказав Івасик. — Звідсіля з’являлися, а виходили он через ту шпарину, — Івасик показав туди, звідки сіялося невиразне світло.

— Розумний син був у твого батька, Івасю, — сказав Чорторий.

Івасик зашарівся від похвали і замовк. Але ненадовго.

— А що було б, якби ми не заклали цю дірку? — запитав він за хвилину. — Наш світ дуже змінився б?

Чорторий зиркнув на Санька. А оскільки той мовчав, то Чорторий прорік сам:

— Могло б таке бути. Могло навіть статися, що й нам з тобою не стало б у ньому місця. Ти хочеш цього?

— Ні! — вихопилося в Івасика.

Коли вони вибралися назовні, Івасик сказав:

— Мабуть, треба закласти камінням і саму розколину.

— Ага, — підтримав його Чорторий. — Той, кому треба, все одно розшукає цей вхід. А стороннім робити тут нічого.

І трійця дружно взялася до роботи.

Пройшов повз них сивий перевізник з веслом на плечі. Зупинився біля хлопців і поцікавився:

— А що це ви, люди добрі, тут робите?

— Нори забиваємо, — відказав йому Івасик.

Перевізник похитав головою.

— Марна справа. Тут таких нір стільки, що й віку вашого не стане, аби всі закласти…

Ще раз похитав головою, дивуючись людській глупоті. Незабаром його широке, як копач, весло щезло в очеретах.

А втомлена трійця, заляпавши щілини, попадала на землю і миттю заснула. Коли ж вони прокинулись, сонце вже стояло високо, біля правого берега погойдувалися на тихій хвилі довбанки, а веслярі разом з козаками розводили багаття.

Не змовляючись, поглянули вони на те місце, де була розколина. Проте від неї й згадки не лишилося. Навіть намул висох.

— Минулося, — щиро зітхнув Івасик. — Ніби наснилося це все.

ТОРГИ

Схоже, зазирання до іншого світу таки далося Івасикові взнаки. Невдовзі він завважив, що варто йому замислитися про щось, як рівно за день, о такій же порі, сама собою спадала на думку потрібна відповідь.

І Телесик вирішив скористатися цим негайно. Підстрибом подався він до Чортория, котрий долотом видовбував пази в товстому брусі.

— Колись ми з тобою, Марку, балакали про щось, — здалеку почав Телесик. — Ну… про підводного човна.

— А я думав, що ти вже й забув про це, — не відриваючись від свого заняття, відізвався Чорторий. — Тільки, друже, мені зараз ніколи про нього думати. Бач, скільки роботи? — І він кивнув на десяток довбанок та гори брусів з дошками, біля яких поралися інші майстри.

Проте Телесик не відступав. Хіба що вирішив зайти з іншого боку. Він запустив плаского камінця по дніпровій поверхні, простежив, як той підстрибом подався чи не до середини Дніпра, і знову повернувся до Марка.

— Я собі ото все міркував, як того човна зробити, — вів далі Телесик. — Спочатку теж вирішив, що він має бути схожий на діжку. Та вона, мабуть, під водою плавати не захоче, еге ж?

— Звісно, — підтвердив Марко. — Бо ніхто не розбере, де в неї ніс, а де корма.

— Я теж про це подумав, — згодився Івасик. — А тоді, знаєш, до чого додумався? — Івасик збуджено зблиснув швидкими очима. — На один човен треба покласти ще один. Тільки дном догори. А посередині видовбати дірки для весел.

Чорторий відклав роботу.

— Ага, — повільно сказав він. — Човен на човен. Це ти, Йвасю, гарно придумав. А я їх так припасую, що жодна краплина не просочиться.

— Ти про весла забув, — нагадав Івасик.

Чорторий у задумі витер піт.

— Весла… Ну, це нескладно. Треба, мабуть, в облавках видовбати дірки і вставити в них весла.

— Нескладно? — ущипливо перепитав Івасик. — А воду куди подінеш? Її ж у дірки ого скільки натече! І змигнути не встигнеш, як під водою опинишся.

— Та ні, — відказав Чорторий. — Я теж дещо придумав, поки ти гасав невідь-де. — Він ударив кілька разів по долоту і повів далі: — Треба спочатку до дірок шкіряні рукави приклеїти. Так, щоб жодна крапля не просочилася. Тоді в рукав вставити весло і приклеїти до нього інший кінець рукава. Найкраще, гадаю, зробити це козячим клеєм. Він гарно хапає і ніяка вода не страшна…

— Це ти гарно придумав, — похвалив його Івасик.

Чудова він людина, цей Чорторий, — весела, товариська. Одне лиш погано, що не один він такий. Цього літа зібралося стільки людей, що острів, на якому вони осіли ще того літа, виявився затісний. Довелося багатьом селитися на інших. А як вони там розташуються — хіба не цікаво? До того ж ті козаки, яким Вирвизуб зі Швайкою доручили продавати татарам їхні ж гарби, зненацька заходилися реготати, як малі діти. Смішків замість кулешу об’їлися чи що?

Терпів терпів Івасик, і врешті не витримав.

— Слухай, — сказав він Чорториєві. — Там он кропивнянські з мошнянськими чогось розвеселилися. То я збігаю дізнаюся, чого їм так смішно, а тоді все тобі розкажу.

— А збігай, — дозволив Чорторий. — Я теж хочу посміятися.

А у кропивнянських з мошнянськими і справді були вагомі причини для веселощів. До цього вони кілька днів ходили, мов у воду опущені. Ще б пак — удосвіта на своїх плечах тарабанили з десяток гарб у степ, а ввечері тягли їх назад, бо не було покупців. Адже коли тутешні татари почули, що прибула нова козацька ватага, то всі до одного відійшли подалі в степ. Мабуть, побоювалися відомсти за свій зимовий напад.

Але тепер козаки придумали таке, що аж по землі від реготу котилися. На Івасикове запитання, чого їм так весело, лише відмахувались: відчепись, хлопче, взавтра про все дізнаєшся!

Тож і кинувся Івасик вкладатися раніше, аби зрання не проспати козацького виходу. Зопалу він