Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

мордякою якраз у бляшану вивіску «Hospedaje Brabant».

— God damned! Не той квартал! Не той квартал! — зарепетував я, перекривляючи чеха. — Я щойно ледь не продовбав дірку у вивісці нашого хостелу!

— Це все… це все тебе череп карає… - прошепотів за моєю спиною товариш, але я його, на жаль, не розчув.

Електричний дзвінок у «Brabant’і», зрозуміло, не працював, тому ми досить довго гримали в двері, поки господиня почула і впустила нас усередину. Голландка квапливо повідомила, що на весь «Hospedaje Brabant» знайшлася лиш одна свічка, і стоятиме вона (свічка, не хазяйка) в холі на рецепції. Я сказав, що ми, в принципі, не заперечуємо, нехай собі стоїть.

* * *

Усі постояльці «Brabant’у» зібралися в центральному холі. Ніхто не хотів лишатися на самоті у темряві.

Миршавий вогник свічки боязко тремтів, розмазуючи темряву по кутках. На стінах довкола стрибали химерні тіні. Кілька бекпекерів по черзі переказували усілякі містичні історії, що трапилися з ними в різних куточках світу, наганяючи жаху на довірливіших постояльців. Ми з Яном теж там сиділи, неуважно слухаючи їхні дитячі теревені.

Незабаром Ян підвівся, збираючись залишити хол, і щось бовкнув, проходячи повз мене. Здається, щось про те, що йому набридли дитячі страшилки і він йде на терасу, подивитися на зорі. Саме на ті таємничі зорі, котрі, за версією Марії Райхе, спонукали древніх насканців виорати лініями цілу пустелю. Я не дуже вслухався у його слова, бо несподівано відчув дещо, і це дещо з наростаючою силою крутилося, сіпалося й хвицалось у мене в животі.

Через якусь хвильку мій живіт загорлав голосніше й настирливіше. Він наче заговорив якоюсь незнайомою мовою (так у фантастичних фільмах пищать і перегукуються між собою зелені чоловічки). З боку справді здавалося, що в мене вселився інопланетянин. Після кожної розкотистої «репліки», що вилітала з надр мого черева, сусіди-бекпекери кидали в мій бік підозрілі погляди і помаленьку відсувалися врізнобіч.

І правильно робили, бо… Бо потім… Мені просто страшно розказувати, що почалося потім… Отому «інопланетянину» різко забаглося назовні. На щастя, я правильно оцінив ситуацію, тому, ні секунди не гаючись і несамовито горланячи «Стережись!», вихором помчав у туалет, перекинувши на ходу два вазони, які стояли на підлозі в коридорі.

Якби не моя вроджена здатність швидко й енергійно реагувати на критичні ситуації, я міг би й не встигнути. Але я встиг. Таке, знаєте, тільки в кіно показують: якби забарився хоч на секунду — все, вважайте, Всесвіт накрився б мідним тазом. Потому я вчепився руками за обідок філософської чаші, вперся ногами у стіни обабіч чаші для роздумів, аби мене ненароком (а точніше, за всіма законами реактивного руху) не винесло через дах хостелу, а тоді, наповнюючи кабінку клозету звуками неземної краси, почав шматками випускати «інопланетянина».

А в очах стояв той бісовий череп зі страхітливо виряченими очницями…

Несподівано до моїх вух долинуло тихе шкрябання. Звук долинав звідкись від вхідних дверей клозету. Я рвучко повернув голову і вирячився ще більше. Думав, ще трохи — і очі просто висковзнуть з орбіт, мов у дитячих мультиках, проте не розрізняв нічого окрім густої, мов сира нафта, пітьми. Несміливе шкряботіння поволі переросло у настійливе стукання; кілька разів смикнулась дверна ручка. У темряві мені почали ввижатися привиди, якісь пекельні примари, схожі на монстрів з останньої частини улюбленої стрілялки «Half Life-2». Я стисся, зціпив зуби і мовчав, сподіваючись, що вражі сили через погану видимість не викриють моєї дислокації. Але, окрилений чималою порцією адреналіну, шлунок, зараза, безперестану щось мурмотів, зраджуючи мене.

Стукіт повторився. Мені ввижалися страхітливі мумії древніх царів, що тягнули кістляві руки крізь темряву до мене.

— Я більше не буду! — закричав я в похмуру чорноту. — Я більше не буду!!! Я відвезу череп назад!!!

— Та не горлай так, — то був Ян, — це я.

— А… Фуф… Я через тебе ледь не… — почав фразу, але потім подумав, що вона вже неактуальна.

— Ти як там, чувак? Тримаєшся? — спитав мій товариш.

— Тримаюся, — прохрипів я.

— Це добре, що тримаєшся. За тебе вже в хостелі питають. Тут така акустика… Словом, переживають.

Я скривився, але промовчав. Через кілька секунд Ян постукав ще раз:

— Це знов я…

— Чого тобі? — прошипів до нього.

— Чувак, я тут знаєш що подумав? — прогугнів чех з-за дверей. — Тепер ти точно розумієш, що це все не просто так. Не треба було його чіпати…

— Та йди ти… — вичавив я крізь зуби.

Але Ян не слухав мене і продовжив:

— Сьогодні духи правителів Наски не заспокояться, поки не випатрають тебе, мов курку!

Я сидів у цілковитій пітьмі, вилупивши баньки й обхопивши тремтячими руками коліна, і боявся дихнути, а з-перед очей не сходило видіння розритої могили. Праворуч за спиною зловісно скапувала вода в душі, прямо перед носом підозріло булькав кран. За шторкою душу мені ввижалися мумії правителів Наска, але не згорблені й скоцюрблені, як у музеї, а випростані в повен зріст, з вишкіреними зубами і червоним вогнем у очах. О-о-ох, як мені кортіло підірватися й дати звідти драла. Хоча б у хол, де є світло від свічки, де є бекпекери з плоті і крові, де немає привидів і жахливого відчуття присутності чогось древнього, могутнього і злого. Але я не міг. Я просто не міг.

Ще ніколи я не какав так страшно.

Зрештою, живіт відпустило. Геть виснажений я повернувся в хол до нормальних людей, які спокійно насолоджувалися пастельним вечором, сиділи собі й мирно вечеряли, чортяки, навіть не підозрюючи, яка небезпека нависала над ними кільканадцять хвилин тому. «Аби не моя блискавична реакція, щоб ви зараз робили, га? — сердито подумав я. — Якби не мої спринтерські здібності, присягаюся, ви запам’ятали б цю ніч і цей відпочинок у Насці надовго».

* * *

21 липня 2009-го, кладовище Чаучійя

Попри вчорашню прикру оказію, мене продовжувало з неймовірною силою тягнути до сакральних місць пустелі Наска.

Вперше про кладовище Чаучійя, велетенське захоронення вельмож та сановників цивілізації Наска, сховане посеред сущої пустелі, я дізнався з книги Тахіра Шаха «На шляху до Ельдорадо», де він описував свою мандрівку по Перу, зокрема візит у пустелю на плато Наска та поїздку до Куско, столиці інкської імперії. Я з особливим трепетом ставлюсь до таких місць, про які читав в улюблених книжках свого дитинства, тому не поїхати до Чаучійя просто не міг.

Щоправда, дістатися до таємничого цвинтаря виявилося непросто. Більшість перуанців, яких ми намагалися «розкрутити» на мандрівку, нітилися, ховали погляд і знаходили будь-який привід, аби відмовитись від поїздки