Читати книгу - "Печера"

проносить з собою у найдальший куточок темної Печери; людська іскра спалахнула в душі саажихи, вона впізнала в приреченому схрулі коханого й пощадила його. Остання ява п’єси була маленька: молодята прокидались у своїй спальні, дивились одне на одного, обмінювалися кількома ніжними рядками й розкривали одне одному обійми.

Паула відклала книжку й знову вп’ялася поглядом у стелю.

От, виходить, що мав на увазі Кович, говорячи про «дурний фінал». Казкове, гарне завершення, чудо, яке врятувало закоханих од горя й загибелі… Кович не вірить у чудеса. Але чому в неї, у Паули, й досі стоїть у горлі клубок?..

Вона перечитала сцену в Печері. І перечитала ще раз: вірші подобалися їй дедалі більше. Вона вирішила вивчити їх, переписати на окремий аркуш і зберігати у верхній, недоступній для Митика шухляді шафи — ану ж колись знадобляться…

Їй захотілося поговорити з Ковичем. По гарячих слідах довести йому, що він помиляється, що Вічний Драматург і в юності був Вічним і що фінал «Першої ночі» — єдино можливий у цій п’єсі фінал.

Вона вже хотіла вилізти з-під ковдри й побрести до телефону, проте в останню мить слабкість узяла своє, Паула згорнулася клубком, підтягши коліна до підборіддя, й заплющила очі. Потім…

У передмові — а виявилося, що в книжечці була й передмова, — невідомий магістр мистецтвознавства серед іншої інформації навів і легенду, яка надихнула юного Скроя на «Першу ніч»: «…і вранці, отямившись, протерла вона очі й побачила чоловіка свого поруч, однак тіло його було вже холодне, а на прекрасному обличчі закарбувався жах… І впізнала вона в його спотворених рисах занапащеного вночі звіра, і згадала смак його крові, і, не тямлячись од горя й жаху, схопила кинджал чоловіка свого й перерізала собі вени…»

Паула проковтнула клубок. Закрила книжку, відклала вбік; настав полудень, а Тритан і досі не дзвонив. Паула дедалі більше почувалася викинутою з води рибою.

Акваріумною рибкою… серед мокрих друзок акваріума…

Тритан теж помиляється. «Перша ніч» — аж ніяк не слабка п’єса. Можливо, Тритан судить її з професійного погляду, але ж п’єса про людей, а не про таємниці психіатрії!..

…Найдивніше, що вчора, прощаючись на сходах свого будинку, вона знову не попросила в Тритана номер телефону. А сам він не запропонував…

Паула дивилася в стелю. Голова їй паморочилась; здавалося, що диван погойдується, як тоді, в метро, і врочиста середньовічна музика, що не змовкала в Паулиних вухах з моменту прочитання п’єси, потроху змінювалася стукотом коліс та скигленням тунелів.

…І як їй облаштувати власне життя?! Ні на які тести вона більше не піде — це ясно… Якщо її стосунки з Тританом… Вона не хоче, щоб їх зв’язували сенсори-електроди. Вони або будуть разом, або…

Від необережного руху занив живіт. Паула ще ближче підтягла коліна до грудей; чому, питається, людині, яка пережила таку… подію… чом би їй не подзвонити… зранку?!

Дзвоник. Човгання Стефаниних капців, голова в прочинених дверях:

— Пауло, тебе…

Вона схопилася. Босоніж пробіглася до телефону:

— Алло?..

Дзвонив Кович.

— Дякую, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не видав смутку й розчарування. — Дякую за книжку… По-моєму, гарний фінал. Це ж казка…

На тому кінці дроту сухо всміхнулися:

— Чому казка?

— Тому що, — кожне слово Паула промовляла через силу, — насправді це неможливо… Люди, знайомі, які живуть поруч… Практично ніколи не зустрічаються в Печері.

— Так? — здивувався Кович. — А ми з тобою?

Паулі довелося стримати роздратування:

— А ми — рідкісний виняток.

— Так каже пан Тритан Тодін?

Паула осіклась; самий тільки звук цього імені змусив її вкритися потом. Кович теж замовк — наче відчувши її сум’яття; пауза тривала, затягувалася, Паула відчувала, як швидко мокріють долоні.

— Що ж, — сказав Кович іншим тоном. — Діло житейське, ми ж не про те говоримо… Близькі люди не зустрічаються в Печері? А що, як зустрінуться? Кого ти той раз бачила? Ну, царн ти щоразу бачиш, і тхоликів… Твої колеги? Твої родичі? Ти не замислювалась, а вони в Печері — хто?..

Кович говорив легко й глумливо, однак не без натиску; Паулі стало страшно. Захотілося прикрити слухавку рукою — ану ж уривки розмови долетять до Стефани?!

— Це… не по телефону, — сказала вона майже пошепки.

— А чого ти боїшся?

— Я не боюся. Мені неприємно.

Якийсь час слухавка мовчала.

— Я, власне, чого подзвонив… Мені потрібна книжка. Терміново.

— А навіщо ви її мені давали? — здивувалась Паула.

— Хотів, щоб ти прочитала… І я тоді ще не знав, що вона може знадобитися мені так терміново… Розумієш, Пауло, казка, як ти кажеш, казка нікому не потрібна. Те, що я задумав… це аж ніяк не буде казка.

Паула мала спитати: а що ви задумали? Кович чекав од неї цього питання, проте вона не змогла вивергнути із себе ні краплини цікавості. Що їй до якоїсь там Психологічної драми?..

— Дякую за книжку, — повторила вона втомлено.

— Прошу, — відгукнувся Кович без захвату, але й без розчарування. — Завтра зможеш повернути?

— Так, — сказала Паула не дуже впевнено.

У слухавці помовчали.

— Слухай, Пауло… У тебе все гаразд?..

— Так, — повторила вона злякано.

— Якщо в тебе будуть… труднощі, — Кович затнувся, що загалом було йому не притаманно. — Коли що… май на увазі — я можу тобі допомогти. Принаймні спробую.

— Дякую, — сказала Паула майже щиро.

— Ну, бувай.

— До побачення…

Вона поклала слухавку й ледь устигла перевести дух, як телефон задзеленькотів знову.

— Привіт. Ти вже прокинулась?..

— О восьмій, — відгукнулася вона, відчуваючи, як запашіли бліді щоки. — Я прокинулась о восьмій…

Пауза.

— А я… просто, знаєш… боявся тебе розбудити.

* * *

Цілий день пропав, з’їдений депресією; Раман робив звичні справи, а за спиною в нього стояла примара двоногої істоти в переходах Печери. Власна безпорадність, абсолютно незвичний жах, і коротке слово, що явилося до нього відразу ж після пробудження: єгер…

Уранці в неділю йшла, як завжди, казка; Кович давно не контролював дитячих вистав, але теперішній його стан вимагав бурхливої діяльності, і через те він пішов на виставу, і вжахнувся від недбалості й розбалансованості постановки, а тому влаштував показове шмагання героя та героїні, побіжно похвалив Клору Кобець, що грала тропічного папугу, і розмазав по стінах сорокарічного «молодого актора», котрий усе життя подавав надії, але так їх і не подав, сподобився зіграти єдину головну роль — ведмедя в казці, — та й то запоров її так, що соромно дивитися…

Усе це Кович повідомив прямим текстом, у присутності безлічі свідків; «ведмідь» червонів і блід, вагаючись між праведним обуренням і готовністю до самогубства; закінчивши розбір, Раман піднявся до