Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

мозок, і на мить я змушений був затулити очі руками. Позирав крізь щілинки між пальцями.

Мак-Ґроу і Гартселл перебували коло дверей та неспокійно — наче стояли на розпечених вуглинках — переминалися з ноги на ногу. На обличчі Мак-Ґроу блукала невинна — «це-не-має-нічого-спільного-зі-мною» — усмішка. Гартселл мав такий вигляд, наче побачив коло своїх ніг мишу.

Я обернувся, підтримуючи руками голову, і подивився на своє французьке вікно.

Там поміж напівстулених завісок стояла дівчина. Вона була у білій вечірній сукні без бретельок, що чудово оголяла її засмаглі плечі й гарненьку улоговинку між грудьми. Смолисто-чорне волосся зі стрижкою «під пажа» спускалося на плечі. Мені важко було сфокусувати погляд, але її привабливість поволі розкривалася мені, як знімок у «поляроїді». Розмиті контури обличчя дівчини поступово ставали чіткішими. Туманні впадини, якими спочатку видавались її очі, тепер наповнювалися кольором та оживали. Овальне обличчя з дрібними рисами було чарівним: маленький, бездоганної форми носик, червоні чуттєві губи і величезні очі — чорні й непроникні, мов вуглинки.

І навіть у такому стані, коли кров бухкала мені в голові, нестерпно боліла шия, тіло наче котком переїхали, а сам я був мов вичавлений лимон, я все-таки — майже фізично, як кулак Мак-Ґроу — відчув принадність дівчини. Вона була не просто гарною — вона була вабливою: це проявлялося в її очах, у поставі, у вигинах тіла, у повороті засмаглої шиї. Зваба у ній кричала так само голосно, наче це було написане величезними літерами на рекламному щиті.

— Як ви смієте бити цього чоловіка! — сказала вона голосом, який проніс через усю кімнату весь жар та силу вогнемета. — То це така вказівка Брендона?

— Послухайте-но, міс Кросбі, — благально мовив Мак-Ґроу. — Цей тип пхає носа у ваші справи. Капітан вирішив, що, можливо, нам слід його трохи вгамувати. Ну, справді — все саме так і було!

І тут вона вперше уважно поглянула на мене. Гадаю, що я був не дуже привабливим видовищем. Знав, що мене щедро прикрасили ґулями та синцями, а поріз на правій щоці, куди мені ще раніше поцілив італієць, знову почав кровити. Але якось я спромігся їй посміхнутися: це була спотворена гримасою болю та вимучена, але все-таки посмішка.

Вона поглянула на мене так, як дивляться на жабу, котра заплигнула у ранкову каву.

— Вставайте! — скомандувала вона. — Не так уже й сильно вас побили!

Але оскільки це не її лупцювали по голові, колошматили в шию та ребра і не їй поцілили в щелепу, навряд чи можна було очікувати, що вона відчуватиме те ж, що я.

Однак, можливо, саме тому, що вона була така чарівна, я й зробив зусилля та звівся на ноги. У нас, Меллоїв, своя гордість, і нам неприємно, коли жінки вважають нас надто м’якотілими. Щойно зіп’явшись на ноги, я змушений був одразу ж ухопитися за спинку стільця, бо заледве знову не розтягнувся на підлозі, але, вчепившись у стілець та якось упоравшись із різким болем, що пронизав мене з голови до ніг, я врешті почав отямлюватися: відкрилося друге дихання.

Мак-Ґроу і Гартселл дивилися на мене, як тигри на ласий шматок м’яса, котрий забирають з клітки просто з-під їхнього носа.

Міс Кросбі ще раз звернулася до них розлючено, зверхнім голосом:

— Мені таке не подобається, і я маю намір покінчити з цим. Якщо Брендон отак керує своїми підлеглими, то чим швидше він піде під три чорти, тим краще!

І поки Мак-Ґроу бурмотів вибачення, я таки якось згрупувався і зигзагами побрів до перекинутої пляшки з віскі. Корок був на місці, тож особливої шкоди пляшці не заподіяно. То були справді героїчні зусилля — нахилитися й підняти її, але мені це таки вдалося. Нарешті якось прилаштувавшись до шийки пляшчини, я спрагло ковтнув.

— Але перш ніж підете, ви скуштуєте власних ліків, — сказала дівчина, і поки я ставив пляшку, вона простягла піднятий кийок мені.

— Ударте їх! — сказала жорстоко. — Відплатіть їм як слід!

Я узяв кийок, бо інакше вона, цілком імовірно, просто вперіщила б ним по моїй потилиці, та поглянув на Гартселла з Мак-Ґроу, котрі, мов двійко свиней перед забоєм, терпляче чекали, поки їм переріжуть горлянки.

— Уперіщіть же їх відповідно! — повторила вона, підвищуючи голос. — Пора, щоб і з ними це хтось зробив — а я подивлюся.

Неймовірно, але я був упевнений, що вони просто стоятимуть отак і дозволять себе побити.

Я жбурнув кийок на канапу.

— Це не для мене, леді: я так не розважаюся, — озвався слабким голосом, який прозвучав так, наче затуплена голка ковзає грамофонною платівкою.

— Ударте ж їх! — розлючено наказала вона втретє. — Чого ви боїтеся? Вони не посміють більше вас торкнутися. Побийте їх!

— Мені шкода, — заперечив я, — але мене це не забавляє. Нехай забираються звідси — вони загидили мені всю кімнату!

Вона крутнулася на підборах, схопила кийок і пішла на Мак-Ґроу. Його бліде обличчя враз пожовкло, але він ані порухався. Її рука промайнула в повітрі, і вона вперіщила Мак-Ґроу в обличчя. Потворна червона смуга перетнула його відвислу щоку. Він заскиглив, але не зрушив з місця.

Коли рука піднялася знову, я перехопив її зап’ястя і вирвав кийок. Це вартувало мені різкого болю в голові та сильного ляпаса в обличчя від міс «Спітфайр»[26]. Вона спробувала видерти кийок з моєї руки, але я міцно тримав її зап’ястя, гукнувши тим двом:

— Утікайте звідси, йолопи! Утікайте, поки вона не вибила вам ваші дурні мізки!

Але впоратись із нею було не легше, ніж упокорити розлючену тигрицю. Вона виявилася на