Читати книгу - "Аптекарка"

Як правило, то були старі та одинокі люди, єдиною втечею з рутини для яких був похід до лікаря чи в аптеку. Я усвідомлювала, що моя професія передбачає й виконання соціальних функцій: не лише консультувати, але й вислухати. У той час, коли мені не дуже це дошкуляло, моя директорка одразу ж зникала, забачивши балакунів, налаштованих затриматися в аптеці на довше. Моя спортивна колега Ортруд теж злорадно бурмотіла:

— Гелло, твоя черга.

Іноді мені доводилося вислуховувати абсурдні історії, але здебільшого йшлося про «лиховісних» родичів. Невістка хоче її вбити, розповідала літня жінка, вона вже неодноразово давала їй більше крапель, ніж треба було. Власне кажучи, я ніколи не сумнівалася, що в деяких родинах справді траплялося Corriger la fortune,[8 Посприяти щастю (фр.).] а високі шанси на це були навіть у вузького кола співмешканців.

Здебільшого в аптеку заходять матері, які шукають ліки для хворої дитини, бабусі чи чоловіка, а заодно купують протизаплідну таблетку для самих себе. Винятком був Павел Зіберт, невеселий чоловік середнього віку, який мешкав поблизу й ходив на закупи для своєї сім’ї. Моя директорка взяла його за компанію, коли я запросила її на святкування новосілля.

То був тихий, симпатичний чоловік, який нікого не втягував у розмову. З часом на основі приготовлених рецептів ми вивідали, що його жінка перебувала на психіатричному лікуванні. Від Доріт моя цікава керівниця дізналася, що бідолашна страждала на психоз і мала параноїдальні напади з галюцинаціями.

Я була сама в аптеці, коли цей гідний співчуття й водночас показний мужчина зайшов перед самим закриттям. Цього разу він здавався більш приступним.

— Як справи у вашої дружини? — наважилася я запитати.

Він кинув на мене уважний погляд.

— Вона тимчасово в лікарні.

«Бувають люди, яким ще гірше, ніж мені», — спало на думку. Як йому вдається ходити на роботу й доглядати хворих дітей, запитувала я, поглядаючи на рецепт, на якому перед його прізвищем стояв титул доктора.

Він був редактором одного наукового видавництва, тож міг частину роботи виконувати вдома.

— З хатніми обов’язками справляюся добре, — сказав він, не приховуючи гордості. — Проблеми виникають лише зрідка.

До речі, він мусить перепросити, бо забув, як мене звати, хоч уже навіть бував у моєму домі.

Я могла його зрозуміти.

— Морман, Гелла Морман, — відповіла я. — Або ще правильніше: Гелла Морман-Ґрабер.

Це нагадало йому оголошення в газеті про моє весілля.

— Моя жінка тоді сказала: гробар одружується із замореною, — весело розповів він.

Мені майже шкода було, що він знав про моє весілля. Та й на його дружину я злилася: та собі сиділа в будинку для душевнохворих, переклала хатні турботи на плечі чоловіка і ще й відпускала дурні жартики про заморених.

Я почала зачиняти аптеку.

— Мій чоловік, гробар, уже зачекався на свою заморену, — сказала я невдоволеним голосом.

Павел Зіберт збагнув, що я не оцінила його жарту. Він звернув на мене покаянний погляд, і раптом стало зрозуміло, що ми одне одному подобалися.

Дорогою додому мене охопив настільки сильний страх, що я б із радістю повернулася до своєї оборонної аптеки. Як відреагував Левін на заповіт?

Мій чоловік чекав на мене із серйозним і знедоленим виразом обличчя. Заповіт лежав перед ним.

— Це жарт? Якщо так, то він невдалий.

— Я навчилася цього від твого діда, — відповіла я. — Мене тепер невигідно вбивати, бо ти в такому разі залишишся ні з чим.

Левін глянув на мене з роззявленим ротом. Тільки тепер він усе зрозумів, а це усвідомлення його глибоко ранило.

— Ти що, з глузду з’їхала? Я докладаю всіх зусиль, щоб показувати тобі свою любов і ніжність, а ти без жартів роздумуєш над тим, що я хочу тебе прикінчити! Це поважна причина для розлучення.

Тепер мені стало його шкода, я почала жалкувати, що так учинила. Він мав рацію. Після повернення Левін став милішим. Але я не здавалася.

— Чому ви назвали мене наколотим янголом? — запитала я.

Як я могла серйозно сприймати ту невеличку гру слів двох п’яних чоловіків…

— Я сприйняла все серйозно. Ви провернули за допомогою моїх грошей якусь брудну справу, — відповіла я. — Ви хочете збагачуватися на муках та смерті молодих людей.

Тепер уже Левін лютував.

— Що означає твої гроші? — накинувся на мене. — То ніколи не були твої гроші, кожен пфеніг належить моїй родині. Припустімо, що я справді такий мерзотник, то я б тебе зараз піддав тортурам і змусив би у себе на очах скласти новий заповіт. І цим самим ти б підписала собі смертний вирок.

— Я не стара, не хвора і не користуюся зубним протезом. Тобі довелося б вигадати щось оригінальніше, щоб тебе не засудили за вбивство.

Було помітно, як у голові Левіна вирували думки.

— Ти б могла випасти з вікна мансарди. Самогубство у зв’язку з депресією.

— Тобі ніхто не повірить, — відповіла я. — Я ще ніколи в житті не була депресивною, це підтвердять усі мої друзі.

— Я змушу тебе написати прощальну записку, — наполягав Левін. — Вона переконає твоїх друзів.

Ми дивилися одне на одного поглядами, переповненими ненавистю. З мене було досить. Оскільки я не мала, що більше сказати на цю тему, то почала плакати.

— Я чекаю дитину, — промовила я, ридаючи.

— Що ти чекаєш? Може,