Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

виразно по його вимові, з сухим, безкровним, безобличним лицем. Він питав мене, чи я знаю шевця Завадку з Богданівки (передмістя Львова). Коли я заперечив, він сказав з досадою в голосі:

— Та певно. Ви знали тільки великих панів: Костя Левицького, Дмитра Левицького, Целевича та їм подібних.

На це я замітив, що вичислених ним громадян дійсно добре знаю, а на Богданівку ніколи не заходив, то й нікого звідти не знаю.

Позатим писав я регулярно що 10 днів так звані «заявлєнія». Десь з кінцем грудня 1939 р., в часі, коли наша камера була на т. зв. «проґулці», прибито у нас на дверях камери приписи, в яких були точно подані обовязки вязнів, що були під слідством, та їх права. Небагато було там тих «прав», та й ті з’явилися в приписах — як думали вязні москвичі — як наслідок того, що СССР зайняв тоді нові краї, де вязні, зокрема політичні, мали куди кращі права, як вязні в СССР. Щоб хоч до деякої міри показати СССР культурною країною, тюремна управа розвісила несподівано для всіх вязнів згадані вже приписи, а незабаром потім ми почали діставати до камер на зміну то варцаби, то доміно, то навіть шахи. А між тими правами було й таке, що вязень може подавати «заявлєнія» (прохання) на письмі до старшого прокурора, до генерального прокурора, до помічника наркома (нар. комісара, себто міністра), до самого наркома, до голови Верховної Ради СССР і навіть до генерального прокурора й голови уряду своєї національної республіки. І от після того, як мої слідчі Зайцев і Кудря вже більше не показувались, і моя справа застрягла на якійсь мертвій точці, я став писати оті саме «заявлєнія».

Процедура писання їх була така: Раз на 10 днів можна було зголосити в дижурного сторожа-енкаведиста, що ви хочете писати «заявлєніє». За якийсь час вас викликали, вели до «боксу», давали чорнило, перо і маленький кусочок білого паперу (величини листівки), після чого вас замикали на 10-15 хвилин. Коли ви написали своє «заявлєніє», ви стукали. Приходив знову дижурний, забирав записаний вами папірець і писальні прибори, а інший дижурний відводив вас назад до камери. І я, і більшість співвязнів нашої камери писали ті «заявлєнія» регулярно що 10 днів, стараючись дати на дрібнім кусничку паперу якнайбільше змісту і виказати свою невинність. І вони, і я писали по черзі від найнижчих до найвищих інстанцій, а коли вже перейшли всіх достойників, вичислених у приписах, починали знову від початку від найнижчих і йшли далі вгору. Чи ті наші «заявлєнія» доходили до адресатів, особливо до тих вищих, вязні сумнівалися, мабуть не без рації.

Щодо моїх «заявленій», то я думаю, що їх з Лубянки нікуди далі не висилано. хоч писав я їх до всіх можливих інстанцій. А писав я всі ті «заявлєнія» згідно з духом своєї оборони від перших днів мого арештування: що я, уроджений тоді й тоді, редактор українського національного щоденника «Діло» у Львові, арештований 26. IX. 1939 р., сиджу вже стільки то місяців під слідством, і то без ніякої статті (параграфу); не почуваю за собою ніякої вини супроти Советського Союзу, бо вся моя діяльність проходила у Львові, що належав до Польщі, і зверталася виключно проти панської Польщі; тому прошу переглянути швидко мою справу і видати можливо якнайскоріше справедливе рішення. Таких «заявленій» написав я, думаю, понад 30. Їх мали в кожнім разі в руках мої слідчі, бо я чув від них кілька разів такі слова:

— Що ви там так пишете і пишете?

На це я відповідав їм те саме, що писав у «заявленіях»: що не почуваю себе винним, бо жив поза територією СССР, і, коли діяв політично, то проти Польщі, а не проти СССР. При тому деяким слідчим я зважувався сказати отверто: Польща, якби міряти їх совєтською міркою, мала право арештувати мене сто разів, а того не зробила. А ви прийшли до нашого краю як «визвольники» з польсько-панської неволі та вже четвертого дня позбавили мене волі і тримаєте такі довгі місяці без ніякої моєї вини… Чуючи це, одні з них мовчали, а інші пробували відповісти щось у роді того:

— Почекайте ще, будьте терпеливі. В Совєтськім Союзі не арештують нікого без причини. А коли ви, як запевняєте, невинні, то вам кривди не зроблять.

Такі трафаретні заяви декого з суддів не заспокоювали мене ні трохи, тим більше, що про мою справу всі гейби забули і ніщо не вказувало на те, щоб її хтось мав рушити з місця.

В тих довгих-предовгих місяцях було багато нагод пізнати з розмов зі співвязнями життя-буття підсовєтських людей та народів і почути неодно таке, що — як то кажуть — не міститься в людських головах. Тоді я почув між іншим багато про те, що в СССР нема властиво передавнення кари, що, як відомо, заґарантоване відповідними законами в усіх державах світу. Тому в СССР карають людину з усією строгістю навіть за щось таке, що вона зробила незгідно з його законами 25 чи 30 років тому. Так само не має значення, де ви допустилися злочину чи проступку проти законів СССР: на його території, чи в якійнебудь державі світу. Цим і пояснювали мені, чому НКВД арештує в зайнятих червоною армією нових країнах з місця десятки й сотні тисяч різних категорій людей (офіцерів і підофіцерів, поліцаїв, суддів і прокураторів, членів політичних партій і взагалі провідних людей), які з погляду совєтських законів є «ворогами народу» і небезпечними «контрреволюціонерами», що їх треба знищити. В цій справі — казали вони — існує спеціяльна таємна інструкція міністра внутрішніх справ і головного шефа НКВД Берії, в якій наведено 19 родів таких «злочинців», що їх НКВД мусить унешкідливити можливо якнайшвидше всюди там, куди сягнула совєтська влада. (Цю таємну інструкцію обговорив ширше д-р Степан Баран в окремій статті, помішеній у тижневику «Християнський Шлях» (ч. 19 за 1946 рік), що виходив під моєю редакцією в Міттенвальді, Німеччина.)

Далі я наслухався немало про ту страшну засаду большевицького правосуддя у практиці, яка каже: Радше сто невинних засудити, як пустити па волю одного винного. У звязку з цією засадою почув я і такий дотеп: В напрямі до кордону втікає що-сили перепуджений заяць. Недалеко кордону зустрічає його кінь і питає: — Ти чого такий перестрашений і куди втікаєш? На це заяць каже: — Як то, а ти не чув нічого