Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

безкінечності, який захоплював церкву і центральний узвіз. У багатьох геть відібрало людську мову; ті ж, що не забули її, плутали наголоси, слова в реченнях і букви у словах. З таких балачок виходила велика нісенітниця і ніхто нікого не розумів.

Ті ж, хто не втратив здатності розмовляти нарікали, що у них невідомо куди зникають речі, а на їх місці з’являються сусідські. Якогось дня (вони теж переплутались) пан Симон Петрус з’явився в суд із заявою про те, що нечиста сила перенесла його обійстя із центра міста на задвірки.

Судді цілісінький день намагались перевірити достовірність цього факту. Вони блукали вулицею, підмітаючи мантіями дороги, між хатами 7, 9, 11 та 12 і з подивом відзначали, що 10-тий, той, де жив пан Петрус, і справді безслідно зник. До того ж, на його місце перемістився 9-тий, а на місце 9-того 12-ий.

Суд постановив перенести будинок Петруса назад. Але це викликало супротив пана Мирона, який сказав, що переселиться лише на своє колишнє місце, де тепер живе пан Йван. Той же вимагав, щоб його дім повернули туди, де знаходиться приміщення суду. Тут судді визирнули у вікно і помітили, що будинок суду опинився, там, де колись жив пан Йван, а на площі правосуддя стоїть церква.

Будинки так переплутались, що ніхто нікого не міг відшукати. Гарячоключівці бідкались, що вирушають в одне місце, а опиняються геть в іншому.

Зрештою дійшло до того, що ходити містом стало вкрай небезпечно. З безхмарного неба ні сіло, ні впало починав періщити кам’яний дощ. За суддею Ключа Семеном Німим цей дощ, мов назирці ходив. Щойно висунеться бідака на подвір’я — з неба летить каміння. Сховається в хату — усе вщухає.

Якось вирішив Семен обхитрувати дощ, вийшов на подвір’я в перуці та жіночому одязі. Спершу ніби подіяло. Навіть вдалося перетнути сусідню вуличку, але не далі — вже на розі їдальні величезний каменюка уперіщив його по голові. Після цього суддя пролежав місяць зі струсом мозку у шпиталі. А злі язики базікали, що каміння просто так нікому на голову не падає. Видно було за що жбурляти в нещасного Семена.

В розпал такої чортівні до суду з’явився пан Петрус і звинуватив у всіх чаклунствах свою служницю Чорну Якубу. Він повідомив, що Якуба нашіптувала дітям індійські казки. Після них малеча ставала несамовита: кусалась, дряпалась і гарчала. А одного разу його дочка Ліза підбігла до печі, порозкидала палаючі жаринки по оселі, а сама, мов кішка, вишкрябалась на стелю і гулькнула в бовдур.

За рішенням суду Якубу заарештували і звинуватили у відьмацтві. Її стратили на центральній площі. Труп з шибениці знімати заборонили. І він тиждень гойдався на вітрі, розповсюджуючи сморід і навіваючи жах. А на дев’яту ніч труп зник.

В місті пліткували, що Якубу зняли за наказом самих суддів, які зрозуміли свою помилку, але не бажали її визнавати.

Хоча «відьму» порішили, дивацтва у Ключі не припинились. Вірус божевілля і надалі вражав людей.

Безумних допитували у суді, хто їм зашкодив. Вони плутались у свідченнях, звинувачували то одного, то іншого. Скидалось на те, що у місті вже не лишилось жодної людини, яка мислила б тверезо.

На ешафот поплентались ні в чому не вині, але дуже бідні пані Ключа — куряга опіуму Гудима та старюща Марта Корінь, яка так і не збагнула в чому її провина.

Проте, не минулось. Страти демонів та відьом продовжувались. А всі, хто ще не втрапив у список підозрюваних, намагалися драпонути з міста.

Помітивши такий безлад, Охрім Коваль спробував вгамувати мешканців Ключа. Він читав прихожанам біблійні притчі і пророкував близький кінець світу.

По смерті Марти він лишився жити у Панаса Темного і навчав їх дочку Ганку катехізису. Якось він запитав її:

— Скажи, Ганно, хто сотворив тебе?

— Батьки знайшли мене у капусті. — прокричала вона і перекреслила ручкою стовпчики в Біблії. Охрім вигукнув, що у місті усі біди через таких ледащиць як вона і вдарив дівчину по обличчю.

Ганка розревлась і наскаржилась матері, що священик приходив до неї опівночі і покусав її. В доказ сказаного вона продемонструвала сліди зубів на руках. Крім того, Ганка заявила, що до неї з’являвся дух померлої пані Марти у білому кривавому простирадлі і сповістив, що її чоловік Охрім — лукавий диявол і що він убив її, підмішавши у їжу отруту. В присутності старосвітських батюшок Ганна підтвердила все раніше сказане.

Священик був не дурнем і збагнув, куди все хилиться. Того ж вечора він просив у мене помочі.

— Люди кажуть, що ти приятелюєш з Одаркою Спарк, а вона буцімто рідня чаклунам.

— То що з того? Люди ниньки багато кажуть, тільки правди в їх словах замало.

— Хочу просити у вас зі Спарк помочі.

Я гмикнула:

— Хай помагає тобі твій легіон.

— Прошу? — не зрозумів священик.

Я не повторювала, накинула ситцевий платок і подалась до Спарк вже протоптаною дорогою.

— Невже ти його кохаєш? — здивувалася Одарка.

— Але ж він не лукавий, ти ж знаєш.

Спарк усміхнулась.

— Звісно, як і всі, кого стратили на площі.

— Невже серед засуджених не було жодного чаклуна?

Спарк щасливо розсміялась.

— Не було. Чаклуна вполювати не просто, а про страту й геть не йдеться. Чародію напустити ману — нема легшого.

— Гаразд, але що ж з Охрімом?

Спарк розреготалась, нахилилась над моїм лівим вухом і почала шепотіти усілякі жахіття…

Розділ 14

— В лівій руці скрутиш дулю, аби відлякати