Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

Але цей таки вирішив не відпускати мене без проблем. Тицяти пальцями туди, де, на його думку, мій техталон, мусив міститися, він полінувався, тож спробував усе-таки охарактеризувати це місце словами.

— Сам бачу, що на склі. Чому не на лобовому?

— Таж на лобовому, — зі знущальною точністю відповіла я.

— А ремінь чому не пристебнуто? — не здавався співрозмовник.

— Та я ж не їду…

Зважаючи на вигляд мента, аргументи мої не виявилися переконливими.

— У багажнику що веземо?

Взагалі, я навіть не уявляла, як відповідати на це запитання. Беручи до уваги те, що «Фордом» користувалась не тільки я, в багажнику могло лежати що завгодно. Щодо цього особливою оригінальністю відзначався Георгій. Одного разу, повертаючись після риболовлі, він ненавмисне розсипав у багажнику рибу, і я потім цілий тиждень намагалася відшукати джерело жахливого смороду, який сповнив уже не тільки салон, але й весь гараж. Іншим разом Жорик вирішив пожартувати зі мною. Він сховався в багажнику й мало не довів мене до інфаркту, підспівуючи радіоприймачеві. Тільки після того, як я, вже впевнена, що страждаю на слухові галюцинації, дійшла до цілковитого божевілля, він зволив виказати своє місцезнаходження. У відповідь на вияви невдоволення відповів цілком незворушно: хотів, мовляв, перевірити можливість подібного стеження за об'єктом. А співом дражнив мене зовсім не зо зла. Просто мав гарний настрій.

Я відкрила багажник. Незнайома руда валіза вищирилася блискучими заклепками зі знайомої порожнечі. Так і є, Георгій знову щось забув у авто.

— Що у валізі?

— Особисті речі.

Ну не зізнаватися ж, що я цю валізу вперше бачу? Зрештою, існувала мізерна кількість шансів, що така відповідь вдовольнить цікавість «даішника».

— Відчиніть.

Ет, я таки примудрилася вселити в цього дурня підозріливість. Ну що тут вдієш? У світлому дурнуватому образі порцелянової ляльки перебувати кепсько, тому що людиною не вважають і всерйоз не сприймають. У образі вамп ще гірше: підозрами та недовірою замучать.

— Розумієте, це не цілком мої особисті речі…

Я дістала стільниковий телефон.

— Алло, Жорику? Стою біля центрального готелю і маю небажані проблеми з доблесною міліцією.

— Господи, що ти там робиш? — вразився Георгій. — Нізащо не повірю, що ти так кардинально вирішила змінити фах.

— Та ні! — обурилась я. — Проблеми з ДАІ. А біля готелю стою, тому що в ньому, як з’ясувалося, мешкає зараз мій перший колишній чоловік. Пам'ятаєш, я тобі про нього багато розповідала? Він приїхав зі свого німецького зарубіжжя та виявив бажання зустрітися зі мною.

— Не одне, то інше. Тепер ще й перший чоловік… Катерино, ти викликаєш у мене просто невимовний захват! — вигукнув колишній опер.

— Краще б до такого стану я призвела свого «даішника». Йому не подобається твоя руда валіза.

— Яка ще руда валіза? Що ти вигадуєш? Гаразд, передай йому слухавку.

Уже не знаю, що торочив мій Георгій завзятому працівникові ДАІ. Можливо, йому, як колишньому співробітнику органів, були відомі певні психологічні ключі, з поворотом яких мозок «даішника» починав працювати не тільки в напрямку пошуків приводів, аби прискіпатися. Як правило, по нетривалій бесіді з Жориком «даішники» миттєво втрачали до мене будь-який інтерес. Це була єдина ситуація, коли Жорик міг, не побоюючись мого гніву, припиняти спроби інших чоловіків приділити мені увагу.

— Дякую, Жорочко, я зателефоную пізніше.

— Зажди, — Жорик затнувся, — можна запитати про одну річ?

— Ну?

— Чи не могла б ти в спілкуванні зі своїм колишнім чоловіком обмежитися телефонним дзвінком?

Жорик завжди підозріливо ставився до нововведень. Несподівана поява в нашому житті Вадима його, видно, не потішила.

— Ти про що? Я не бачила людину безліч років. Навряд чи телефонна розмова задовольнить мою цікавість.

— Господи, я починаю вірити, що краще було б мені не їхати!

— Відколи це ти почав ревнувати? Чому, скажімо, спілкування з Шуриком не викликає в тебе негативної реакції?

Жорик тяжко зітхнув, мабуть, усвідомив неспростовність моїх аргументів.

— Вибач, стаю чомусь таким сентиментальним, — похмуро буркнув він і відімкнувся.

Метушня готельного вестибюлю змусила мене забути про підозрілу поведінку Жорика. «Ну і як, питаю я вас, можна розшукати людину, яка на тебе чекає, у такому безладі? Навіщо було робити з готелю базар?» Вестибюль заповнили суцільні ряди скляних вітрин, у центрі холу хаотично стирчали поодинокі ятки з морозивом, бар'єр, за яким сидів адміністратор, було замасковано під стійку бару. Усе приміщення кишіло безліччю люду, який перемовлявся різними мовами, повнився музикою найрізноманітніших стилів. «Як дивно, що Вадик вирішив зупинитися в такій божевільні… Хоча, раніше він і до агенції знайомств не звернувся б. Нічого не вдієш, люди змінюються», — встигла подумати я, перш ніж невідь звідки взявся Вадька, легко підхопив мене на руки та заходився кружляти. Верещати в такому гаморі було цілком безглуздо, тому я мовчки перетерпіла привітальні знущання, навіть посміхнулася.

— Дякую що не впустив, і здрастуй, — я ледве стала на ноги, намагаючись не зважати на легке запаморочення.

— До нестями радий бачити тебе, — широко посміхнувся Вадик, демонструючи безжиттєвий ряд ідеальних буржуйських зубів. — Кави?

— Що — тут? — я безпорадно озирнулася.

— За рогом. Не знаю, як зараз, але раніше там чудово готували каву.

Звісно, кафе за