Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

артіль зупиняти, стояли й просто дивилися. А як копачі відійшли, то й усміхатися стали.

— Ну що, вдалося! — сказав Лісімах. До того був сумний та знесилений, а тепер зареготав і ледь не танцював.

— Вдалося! — Ілля, який щойно мало не плакав, тепер засміявся. — Вдалося!

— Що це було? — спитав я.

— Мавр зробив свою справу, мавру треба йти. — Лісімах удавано зітхнув, але обличчя його світилося радістю.

— Мавр тут до чого?

— Артіль виконала основні обсяги земельних робіт. Ми майже досягли другої камери, в якій мусять бути скарби. Отже, артіль більше не потрібна. Відправити її після того, як ми до чогось докопаємося, було б помилкою, бо копачі б рознесли чутки. А так вони всім розкажуть, що у нас тут повне фіаско, в кургані чатують пастки, і взагалі ми тут усі скоро загинемо. З нас будуть сміятися і казатимуть, що не радили лізти на цю могилу, але нам так тільки краще. Нехай сміються, нехай бояться! — Лісімах був задоволений, хлопці теж. Мені ж це не сподобалося, бо коли людина починає дурити інших, вона може обдурити саму себе.

— То це був ваш план?

— Так, Іване Карповичу, наш план! Кажу ж, ми добре все обміркували! — сказав Ілля. Він хитався на милицях, і обличчя у нього було задоволене.

— А пастка, якою привалило копачів? Ви про неї знали? — спитав я.

— Ми здогадувалися, що вона може бути. Скіфи знали, що поховання їхніх царів приваблюють грабіжників, і намагалися захистити могили. Робили подвійні камери, фальшиві ходи, пастки, — пояснив Лісімах.

— Тобто ви знали, що копачів може привалити, і не попередили їх? — Я скривився.

— Якби ми сказали їм, вони б відмовилися копати! А нам би самим знадобилося кілька тижнів, щоб доритися до другої камери. Стільки часу в нас немає, тому ми були змушені використовувати артіль. Але ви ж самі бачили, Іване Карповичу, що коли трапилася біда, я доклав усіх зусиль, щоб урятувати копачів, — відповів Лісімах.

— Іване Карповичу, ми знаємо з ваших книг, що ви дуже погано ставитеся до несправедливості, — втрутився Ілля. — Але ми не знали точно, чи пастка буде, і де саме вона буде. Якби знали, то знешкодили б її. Ми не хотіли, щоб копачі гинули.

— Та слухайте, це мужики! Вони завжди гинуть то від важкої праці, то від горілки! — скривився Лісімах.

— Мовчи! — гримнув на нього Ілля. — Іване Карповичу, можете не сумніватися, що ми допоможемо і травмованому, і родині загиблого. Коли знайдемо скарби, у нас буде така можливість. Нам дуже прикро, що так сталося, але ми не могли цьому запобігти.

Я не вірив йому. І я здивувався. Ніхто з компаньйонів не відкинув цей план. Вони ж були поважні члени суспільства, освічені, забезпечені, вони хотіли розпочати власну справу. Не злочинці, не пияки, не дурні. Але жоден із них не побачив нічого поганого в тому, що хтось із копачів загине. Загине і загине, сільські баби народять ще. Потім я зрозумів, що компаньйони просто не вважали мужиків за людей. Мужики — худоба. Раніше її можна було продавати, як коней чи корів, тепер можна було винаймати за копійки. Але берегти їхні життя — ні, це було зайве, тим паче, що скарби вже були поблизу. І компаньйони аж тремтіли в передчутті. Блиск в очах, піт на чолах, пересохлі губи. Ці хлопці вже забули, що хтось загинув, вони бачили лише скарби.

— Іване Карповичу, залишіться, будь ласка, у таборі, а ми продовжимо розкопки, — попросив Ілля. Не дочекавшись моєї відповіді, вони побігли на могилу. Ілля дерся останнім, двічі падав, але підхоплювався, спирався на милиці й ліз далі.

Зі мною залишилася лише Агнешка. Бліда від хвилювання, заплакана.

— Як же так? — спитала тихенько. — І брат мій, і хлопці — вони ж хороші. Як же так?

— Золото, пані Агнешко, золото. Гроші та влада людей з пантелику збивають, очі затуляють, і не бачить людина нічого, таке витворяє, про що раніше й подумати не могла.

— Чому ж не скажете їм про це?

— Бо зараз голос мій для них — шурхотіння травинки, а у вухах їхніх єрихонські труби скарбів грають. Тьху! — Ніколи я не любив людей, які під владу грошей підпадали. Сам грошей ніколи не цурався, ціну їм знав, але не дозволяв собою верховодити. Бувало, що видавці просять щось, грошей обіцяють. Наприклад, щоб удівцем мене зробити, а Єлизавету Павлівну кудись подіти. Мовляв, овдовілого Підіпригору краще жіночки купуватимуть, бо кожна з них мріятиме, що саме вона ощасливить найкращого сищика імперії. А один мерзотник із видавців до того дійшов, що запропонував мені, щоб Моніка в книжці померла. Мовляв, сльози продаються краще за сміх, а на уявній смерті доньки можна великі гроші заробити. Прямо у вікно вилетів той видавець, шию зламав, у гіпсі ходив, позивався до мене. Тоді я розповів усім, що воно за один, і після того ніхто з ним справ мати не схотів, і збанкрутував негідник. А хотів же грошей заробити. Не знаю, на що людина не здатна за гроші. Особливо за великі гроші й швидко.

— Той хлопець буде жити? — спитала Агнешка про копача, якого повезли до лікарні.

— Не знаю, сподіваюся. — Я зайшов у намет і всівся за стіл. Відчував слабкість. Почав було оживати й набиратися сил, а зараз геть розклеївся. Мені подобалися ці