Читати книгу - "Інґа"

новина про оголошення війни Гітлером, — прийшовши на роботу, керівництво Times-Herald і її працівники дізналися про закиди їм та їхній газеті. Видання отримувало «потоки гнівних листів», і всюди ширилися чутки, що на Уолдропа і Паттерсон подадуть до суду (хоча цього не сталося){288}. «Наша “зрада” була очевидною», — сказав Уолдроп{289}. Коли Сполучені Штати опинилися в стані війни, на даху Капітолія з’явилися кулемети, а в парку Потомак — зенітки{290}.

Кожен був на взводі, і це пояснює, чому про випадок у Times-Herald, який раніше сприйняли б як звичайні офісні теревені, розповіли у ФБР, щоб домогтися судового вироку. Ніхто в газеті, особливо Паттерсон і Уолдроп, не хотіли давати своїм ворогам зайвих козирів.

На початку листопада 1941 року Пейдж Гайдкопер спустилася в «морг» Times-Herald (місце, де газети тримають старі вирізки і фотографії для використання в майбутньому) за інформацією, потрібною для редактора чи репортера. Там працівник Times-Herald буденно спитав Гайдкопер, чи вона коли-небудь бачила серед моргівських файлів фотографію, на якій Інґа позувала разом із Гітлером. Вона зізналася, що «була шокована», дізнавшись про фотографію, на якій Інґа буцімто позувала з Гітлером у його особистому кабінеті під час берлінської Олімпіади 1936 року{291}.

Роздумуючи, що ж робити з цією інформацією, Гайдкопер сказала, що почала згадувати часи, коли вона працювала в американському посольстві в Лондоні під керівництвом Джозефа Кеннеді. У травні 1940 року, коли Гайдкопер готувалася повернутися до Сполучених Штатів, одного із шифрувальників посольства, Тайлера Кента — сина американського дипломата, — арештували (і згодом засудили) за шпигунство на користь британської пронацистської організації, яка передала німецьким нацистським високопосадовцям{292} вкрадені Кентом документи.

Схвильована Гайдкопер вирішила переказати те, що вона почула про Інґу, помічникові директора ФБР Л. Б. Ніколсу на зустрічі з ним, призначеній на 14 листопада 1941 року. У згадках про цю розмову Ніколс зазначив, що вона, безумовно, пішла не в те русло, коли запитала, чи знає ФБР «всіх шпигунів» у Вашинґтоні. «Я їй пояснив, що нам усе добре відомо», — сказав Ніколс. Далі Гайдкопер повідала йому, як дізналася про те, що Інґа була «рекламним агентом Гітлера в Данії». Вона сказала, що довго розмірковувала, чому в Інґи «такий великий вплив» на Паттерсон, «хоча вона не вміє писати». Потім вона «заявила, що вважала Арвад шпигункою»{293}. Та Ніколс не дав ходу розслідуванню проти Інґи.

За наступні кілька тижнів Гайдкопер вирішила, що її патріотичним обов’язком є продовжити перевіряти власні здогадки, і вона почала випитувала інших в ньюзрумі, чи не помічали вони чогось підозрілого за Арвад. Врешті-решт вона підійшла до Кетлін Кеннеді: «Я спитала: “Кік, чи може Інґа бути шпигункою?”»{294}. За словами Інґи кілька років по тому, ошелешена і нажахана Кік одразу ж пішла до неї і сказала, що «дівчина з редакції розповідала іншим, що я, напевно, шпигунка, бо побачила в “морзі” фотографію, відзняту під час берлінської Олімпіади, де я з Гітлером в його особистому кабінеті»{295}.

Інґа не пам’ятала, чи існувала така фотографія з Гітлером під час Олімпіади або ще коли-небудь. А навіть якби й існувала… З огляду на те, що різні журналісти і дипломати постійно фотографувалися з Гітлером на публіці, таку світлину можна легко було б пояснити, і це не вказувало на щось особливо кримінальне. Спершу вона удавала безтурботну. «Я аніскілечки не здивована, — казала вона. — Я весь час це чую»{296}.

Але коли 11 грудня 1941 року Гітлер оголосив війну Сполученим Штатам, Інґа почала хвилюватися, що вже не може просто ігнорувати цю плітку, яка швидко розповсюджується. Вона розуміла, що «існувало безліч речей», які вкупі могли викликати підозри: вона працювала в ізоляціоністській газеті, і її завданням були інтерв’ю із відомими урядовцями, її чоловік перебував в експедиції, фінансованій Акселем Веннер-Ґреном, підозрюваним у симпатіях до нацистів, експедиція проходила у Південній Америці, де побоювалися проникнення німців, і в неї роман із офіцером, призначеним до розвідки BMC США{297}. Це була неймовірна кількість опосередкованих доказів.

Дуже занепокоєна Інґа звернулася до Бернарда Баруха, сподіваючись, що він стане її захисником, з огляду на його великі політичні зв’язки. Уолдроп згадував: «Одного разу хтось не дуже розумний почав ставити їй нахабні питання, і вона з чудовою витримкою відповіла, що не боїться, поки містер Барух запрошує її на вечері»{298}.

Та Бернард зовсім її не заспокоїв, розповівши Інзі сумну історію своєї колишньої коханки на ім’я Мей Ладенбурґ, яку помилково звинуватили в шпіонажі під час Першої світової війни. У цій історії, відомій Паттерсон, що добре знала Ладенбурґ, покинутий коханець — працівник британського посольства — звинуватив у шпіонажі на користь німців вродливу 22-річну дівчину після того, як вона пішла від нього до Баруха, який на той час займав посаду голови комісії військової промисловості.

Серед тих, хто копирсався у брудній білизні Ладенбурґ, були помічник міністра BMC Франклін Рузвельт і його кузина — Еліс Рузвельт Лонґворт — затята суперниця Паттерсон у світському житті. Рузвельт і Лонґворт буцімто пішли так далеко, що встановили примітивний пристрій прораховування у приватній кімнаті Ладенбурґ, щоб урядові агенти могли чути її розмови з Барухом{299}. Ладенбурґ була невинною і її ніколи офіційно не засуджували, але її репутація і соціальний статус так ніколи повністю і не відновилися[22].

Ця історія вжахнула Інґу. «Розхвильована і божевільна, наче капелюшник з казки про Алісу», вона звернулася за порадою