Читати книгу - "Вдова узурпатора"

постукали, Марта витерла руки об ганчірку й пішла відкривати. Через поріг переступив оброслий триденною щетиною чоловік в жовтогарячому лижному костюмі, але без шапки, із скуйовдженим сивим волоссям.

— Привіт, принцесо Марто! — закричав гість. — Ти навчишся коли-небудь запитувати, хто стукає? Одного чудового дня тебе вкрадуть.

— Заходь, талалайко, — Марта струсила розкислий сніг з рукава того, хто зайшов. — Твій стукіт важко з будь-чиїм переплутати.

Гість побачив накритий стіл і без зайвих розмов кинувся до нього.

— Привіт тобі, — сказав старий. — Як добрався?

— Привіт, — відгукнувся гість, кусаючи картоплину, від чого його мова стала не зовсім розбірливою. — Зі схилу Ери зійшла лавина й трохи переплела мене з лижами. Ноги чудом уціліли. Спасибі твоєму барбосові: швидко відкопав.

В очах старого майнула тінь занепокоєння:

— Толю, ти ж завжди був обережний?..

Гість взяв у другу руку солоний помідор, що бризнув соком, і відповів не відразу:

— Старіємо, брате доглядачу, до того ж, я ніколи не ходив там уночі.

Кілька секунд панувало мовчання, яке порушувалося тільки дзенькотом посуду: Марта підливала, підсипала, підсувала, а гість із жадібністю поглинав усе, що з’являлося перед ним. Нарешті він наситився й, осоловівши від їжі й тепла, відсунувся від стола.

— Що новенького у твоєму секторі, доглядачу? — запитав він у старого. Той знизав плечима:

— Позавчора упирі побилися через здобич, учора в орлиному гнізді пташенята вивелися, сьогодні в бухті пірати на мілину сіли з перепою.

Розмаїтість.

Анатолій солодко замружився й потер долонею колючу щоку:

— Добре живеш, старий?

— Ти б поголився, — помітила Марта невдоволено. — Шляєшся в такому вигляді…

Гість хихикнув і хотів ще раз потерти щоку:

— Ніколи було…

Рука його завмерла на півдорозі, а рот у здивуванні відкрився: на сходах з’явилася напівсонна Ольга, до п’ят закутана в махровий халат, виданий їй замість нічної сорочки.

— Бабусю, там хтось у вікно шкребеться! — поскаржилася вона.

Марта сплеснула руками, схопила зі стола ганчірку й рішуче покрокувала наверх.

Очі Анатолія блиснули замилуванням, він схопився з місця, затримався на сходах, щоб перепитати старого про кімнату, і кинувся приводити себе в порядок.

Тим часом доглядач підкинув ще поліно, і вогонь, який було вгомонився, знову ожив.

Зненацька у двері вдарили чимось важким так, що вони заходили ходором, а старий невдоволено поморщився.

— Кого це там несе проти ночі? — голосно запитав він.

— Відкривай! — почулося у відповідь.

При звуках цього голосу старий насторожився й підхопився із крісла, квапливо засовуючи в кишеню невибиту люльку.

— Ти ж знаєш, Борода, що я бурлак по ночах не впускаю. Іди своєю дорогою!

За дверима відкашлялися й гаркнули:

— Не ображай людей, доглядачу! Тепер ніч, і нам краще говорити миром.

Нагорі відкрилися двері спальної кімнати, вийшла бабця Марта, зупинилася на порозі й сказала:

— Вітер гойдає гілки, вони дряпають скло. Спи!

Ольга глянула через її плече:

— А хто там кричить?

— Спи! — повторила Марта, намагаючися закрити двері, але дівчина прослизнула в щілину, підійшла до поручнів і з цікавістю прислухалася.

— Чого ж ти хочеш? — на півтона нижче запитав старий.

— Відомо чого. Грошей, випивки і баб.

— Іди геть! — не стримавшись, гаркнув доглядач і покосився на Ольгу.

У двері знову вдарили.

— Дарма грубіяниш! Зараз ніч, а у мене в руках двоє твоїх людей.

Очі старого гнівно блиснули:

— Що ти мелеш, Борода, які люди?! Усі тут.

За дверима захихикали:

— Не всі, доглядачу, не всі. Один хлопчисько-шмаркач й один пузатий чорт зі старого набору.

Старий завагався:

— Як ти доведеш, що це мої люди?

— Подивися у вікно.

Марта вихором побігла зі сходів і припала до вікна. Старий підійшов ближче і теж вдивився.

— Я нічого не бачу. Освіти їх смолоскипом! — крикнув він до дверей.

Його наказ виконали. Марта ойкнула й затисла рукою рот.

— Але тут тільки один, і я його не знаю. Це не мій!

— Тим гірше для нього, — пробурчали