Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Дім скорботи засинав. У тихих коридорах погасли матові білі лампи і замість них, згідно з розкладом, загорілися блакитні нічники, а обережна хода фельдшерок на гумових килимках коридора чулася за дверима все рідше.

Тепер Іван лежав у солодкій знемозі й поглядав то на лампу під абажуром, яка лила зі стелі пом’якшене світло, то на місяць, що викочувався з-за чорного бору, і розмовляв сам із собою.

— Чому я, власне, так розхвилювався через те, що Берліоз втрапив під трамвай? — міркував поет. — Зрештою, ну його в болото! Хто я, справді, кум йому чи сват? Якщо добренько розсотати це питання, виходить на те, що я, по суті, навіть і не знав до ладу небіжчика. Справді, що мені про нього було відомо? Та нічого, крім того, що він був лисий і красномовний страшенно. А ще, громадяни, — вів далі Іван, звертаючись до когось, — розберімося ось у чому: за що я, поясніть, розлютився на цього загадкового консультанта, мага й професора з чорним і порожнім оком? До чого вся безглузда гонитва за ним у спідніх штанях і зі свічкою в руках, а потім і дика веремія в ресторані?

— Ну-ну-ну, — раптом суворо сказав десь не то зсередини, не то над вухом колишній Іван Іванові новому. — Про те, що голову Берліозові відріже, все-таки він знав наперед? Як же не схвилюватися?

— Про що, товариші, мова? — заперечував Іван новий старому, колишньому Іванові. — Що тут справа нечиста, це зрозуміло навіть дитині. Він — особа надзвичайна і таємнича на всі сто! Та якраз найцікавіше в цьому і полягає! Людина особисто була знайома з Понтієм Пілатом, чого ж вам ще цікавішого потрібно? І замість зчиняти дурноверху бучу на Патріарших, чи не мудріше було б ґречно розпитати про те, що було далі з Пілатом і цим заарештованим Га-Ноцрі? А я заходився чорт знає над чим! Подумаєш, велика важниця — редактора журналу задавило! Та що від цього, журнал, чи що, закриється? Ну, що ж тут удієш? Людина смертна і, як слушно було сказано, раптовно смертна. Ну й царство йому небесне! Ну, буде інший редактор і навіть, може, ще красномовніший від колишнього!

Подрімавши трохи, Іван новий уїдливо попитав у старого Івана:

— То хто ж я тоді такий?

— Дурень! — виразно озвався десь бас, що не належав жодному з Іванів і був дуже схожий на бас консультанта.

Іван чомусь не образився на слово "дурень", ба, навіть приємно вразився йому, всміхнувся і в напівсні затих. Сон скрадався до Івана, і вже марилася йому й пальма на слонячій нозі, и кіт пройшов повз — не страшний, а веселий, і, словом, ось-ось накриє сон Івана, як раптом ґрати безгучно поїхали вбік і на балконі постала таємнича постать, що ховалася від місячного світла, і насварилася Іванові пальцем.

Іван без будь-якого переляку підвівся на ліжку й побачив, що на балконі стоїть чоловік. ї цей чоловік, прикладаючи палець до уст, прошепотів:

— Цссс!..

Розділ 12

ЧОРНА МАГІЯ ТА ЇЇ ВИКРИТТЯ

Невеличкий чоловік у дірявому жовтому котелку та з подібним до груші малиновим носом, в картатих штанях і лакованих черевиках виїхав на сцену Вар’єте на звичайному двоколісному велосипеді. Під звуки фокстроту він зробив коло, а потім видав переможний гук, від якого велосипед став дибки. Проїхавшись на одному задньому колесі, чоловічок перевернувся догори ногами, прихитрився на ходу відгвинтити переднє колесо й пустити його за куліси, а потім продовжував шлях на одному колесі, крутячи педалі руками.

На високій металевій жердині з сідлом угорі та з одним колесом виїхала повна блондинка в трико і спідничці, усіяній сріблистими зорями, і почала їздити по колу. Зустрічаючись із нею, чоловічок вигукував привітання і ногою знімав з голови котелок.

Нарешті, прикотився малюк років восьми зі старечим обличчям і зашугав між дорослими на крихітному двоколісному велосипедику, до котрого був прироблений величезний автомобільний сигнал-дудка.

Виконавши декілька петель, уся компанія під тривожне дріботіння барабана з оркестру підкотилася до самісінького краю сцени, і глядачі в перших рядах ахнули й відкинулися, бо публіці здалося, що вся трійця зі своїми машинами бебехнеться в оркестр.

Але велосипеди зупинилися якраз у той мент, коли передні колеса вже ось-ось мали зірватись у провалля на голови музикантам. Велосипедисти з гучним криком "Ап!" зіскочили з машин і вклонилися, при тому блондинка посилала публіці повітряні цілунки, а малюк прогудів смішний сигнал на своїй дудці.

Оплески трусонули будинком, блакитна завіса посунула з обох боків і закрила велосипедистів, зелені вогники з написом "Вихід" біля дверей погасли, а в павутинні трапецій під склепінням, як сонце, порозгоралися білі кулі. Настав антракт перед останнім відділенням.

Єдиною людиною, котру аніскілечки не цікавили дива велосипедної техніки родини Джуллі, був Григорій Данилович Римський. Сам-один він сидів у своєму кабінеті, кусаючи тонкі губи, і обличчям йому раз у раз переходила судома. До незвичайного зникнення Лиходєєва долучилося зовсім непередбачене зникнення Варенухи.

Римському було відомо, куди він пішов, але він пішов... і не вернувся! Римський знизував плечима і шепотів сам до себе:

— Але за що?!

І дивна річ: такій тямущій людині, як фіндиректор, найпростіше, певно, було б зателефонувати туди, куди подався Варенуха, і дізнатися, що з ним стряслося, а проте він до десятої години вечора не міг присилувати себе зробити це. О десятій же, вчинивши над собою справжнє насильство,