Читати книгу - "Коли приходить темрява"

давно. Виявляється, він ненавидів мене ще до того, як я нібито підставив його з роботою. Чому ж я його підставляв? Просто мій проект тоді виявився кращим…

Спочатку він не хотів мене вбивати. Лише думав якимось чином помститися. А потім… потім, як він сказав, на нього щось найшло… І він вирішив, що найкращою помстою для мене буде смерть. Він дізнався, що мене намагаються вбити. Стас був певен, що всі подумають на Крижа. І він таки не помилився: якби я помер, мою смерть приписали б саме Крижеві. Але він помилився, коли думав, що зі мною покінчено…

***

Днів за десять по тому я вийшов із лікарні. Ні Крижа, ні його спільниці на той момент іще не знайшли. За короткий проміжок часу сталося три вбивства: Заречнюка, його дівчини та Климовича. Справа була темною. Утім, тепер слідство було переконане в тому, що Криж та його помічниця дійсно є божевільними.

Мотив убивства, на думку поліції, — щось неподілене між Крижем та Заречнюком. Це або щось із їхніх темних справ, або ж ревнощі. Адже, як вдалося з’ясувати за допомогою нових свідків, дівчина Заречнюка була коханкою Крижа. Про це мав би знати й Климович. У тому, власне, не залишалося сумнівів.

На думку Лізи, Криж після вбивства Заречнюка вирішив убити й Альону. Відтак з’явився потяг до нового злочину. Жорстокість, з якою він був скоєний, доводить Лізину версію. Цілком можливо, що Криж не при здоровому глузді. Перше вбивство потягнуло за собою друге. Друге потягнуло третє, яке виявилося ще жорстокішим. Ліза вважає, що наступне має бути жахливішим від попереднього. Хоча куди вже страшніше?..

Ще однією проблемою, яка неабияк лякала Лізу, було зникнення Каті. Телефон її був вимкнений. Це зводило нас усіх із розуму. Уже кілька днів ми не мали від неї жодних новин. Батьки постійно дзвонили й запитували, чи вона не знайшлася. Але ми не мали змоги їх хоч чимось утішити. Її фото неодноразово показували в програмі розшуку. Марно. Жодної звістки…

Сьогодні ж з’явилася ще одна новина, яка просто не могла нас не спантеличити. Поліція спіймала чоловіка, який уже певний час співпрацював із Крижем. Він прийшов до нього додому, очевидно, не знаючи, що той уже досить давно переховується в іншому місці. Приніс йому кілька крадених речей. За його свідченнями, окрім Альони, з іншими жінками Криж не спілкувався. У тому чоловік був на сто відсотків упевнений. Але ж у Крижа мала бути спільниця…

***

Так я простував до Лізи, укотре обмірковуючи те, що відбувалося. Часом здавалося, що все те просто страшний сон, який невдовзі обов’язково має скінчитися. Проте не закінчувався. Він надзвичайно затягувався, і не видно було кінця.

Відтак пригадалися слова коханої. Досить цікаві. Про те, що ми не можемо знати самих себе. Ми ніколи не знаємо, що станеться наступної миті і, відповідно, аж ніяк не можемо передбачити, як відреагуємо на те, що відбувається.

Та найбільше мене вразила ще одна її думка. Ліза говорила про психічні розлади, за яких хворий сам не знає, що коїть. Людина забуває про свої певні розмови та події з життя. Таким чином, за її твердженням, убивства міг скоювати будь-хто, при цьому навіть не знаючи, що він це робить. Навіть вона сама могла когось убивати й не підозрювати про це. Це могли бути й Катя, і Малашко, і Ярик. Ми ж бо не знаємо себе, не можемо відати, на що здатні. Не можемо знати, коли наша психіка зіграє з нами злий жарт. Виникало запитання: «Можливо, Криж і його спільниця й самі не знали, що вони коять?» Але чому ж тоді тікали? Злякалися того, що їх переслідує поліція? Але ж у Крижа знайдене знаряддя вбивства Заречнюка… Я відігнав від себе думку про те, що вони не усвідомлюють того, що роблять. Те саме я сказав і своїй дівчині.

***

«Чорт забирай!» — подумала Ліза. Вона була більш ніж упевнена, що бачила з вікна Назара в блакитній сорочці з короткими рукавами. Тепер же він стояв перед нею у світло-зеленій майці. Від усіх цих подій у неї починалися галюцинації. Вона труснула головою, ніби відганяючи від себе якусь мару.

— Що з тобою? — спитав Назар. Ліза розгублено подивилася на коханого.

— Мені здалося, що на тобі була блакитна сорочка.

— Ну ти даєш! Такого просто бути не може. — Він поцілував дівчину.

— Проходь у вітальню, — усе ще спантеличено мовила Ліза. — Зараз принесу нам кави.

— Нічого не чути про Катю? — Я взув капці.

— Нічого, — промовила вона тихо й похитала головою.

Я увійшов до вітальні. Сів у крісло. Моя голова знову починала боліти. Так, кава, певно, зараз не завадить. Гм, блакитна сорочка. З дитинства терпіти не міг цей колір. Його любили мій вітчим і зведений брат, а ще мама. Але не я. Сам не знаю чому.

Ліза принесла каву. Я обережно посунувся до столу. Після того, як я вийшов із лікарні, минув тиждень, проте рани ще боліли. Стас сидів у тюрмі. Скоро мав початися суд. Малашко казав, якби справа просочилася в маси,