Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Доріжками парку каталася на санчатах дітвора. Веселою юрмою, з лижвами на плечах, кудись поспішали юнаки і дівчата в спортивних костюмах. З кінотеатру напроти вихлюпнувся гомінкий натовп школярів. «У них тепер канікули», — подумав Муштаков.

Він зупинив машину на розі, розрахувався з водієм і пішов неквапною ходою, заклавши руки в кишені.

У високому будинку з стрілчастими вежами над дахом, вузькими вікнами, обрамленими кольоровою керамічною мозаїкою, гостя з Москви вже чекали. Про свій приїзд Муштаков попередив телефоном, але ні номера поїзда, ні вагона не вказав. Він не любив, коли його зустрічають, і завжди намагався з’явитися непомітно, тихо, щоб не завдавати зайвого клопоту людям, зайнятим своїми справами.

Сіроокий юнак з погонами молодшого лейтенанта відчинив двері і застиг, виструнчившись, пропускаючи Муштакова у кабінет начальника.

— Доброго ранку, Карпе Романовичу, — сказав Муштаков, простягаючи руку високому худорлявому підполковникові років тридцяти п’яти, який швидко підвівся з-за столу, обсмикнувши за звичкою кітель. — Заздрю тобі, слово честі. Живеш у такому місті, серед такої краси… Одне повітря чого варте. Дихаєш і не надихаєшся… Як цілющий бальзам.

— А ви залишайтесь у нас, Фроле Максимовичу, — весело мовив підполковник. — Поселимо вас над річкою. Влітку риби, аж кишить. Під боком — ліс, печериці.

Муштаков посміхнувся. Скидаючи куртку, докірливо похитав головою.

— На відставку натякаєш? Отак ви, молоді, завжди. Гадаєте, що ми, старики, годимося вже тільки на те, щоб з вудочкою проти сонця дрімати. А може, я до тебе у помічники зібрався. Чи не захочеш такого підтоптаного?

— Не захочу, — погодився підполковник. — Дуже невигідно мати такого помічника. Турбот буде багато. Спокою не дасте.

— От бачиш, вже й злякався, — примружився Муштаков. — Гляди, не дуже запрошуй, а то й справді подам начальству рапорт і стану в тебе правою рукою. Тоді наплачешся. І грибами не відкупишся… А тепер я тебе слухаю, Карпе Романовичу.

Є новини?

— Є, Фроле Максимовичу. Ось донесення, одержане о дев’ятій ранку.

Муштаков швидко одягнув окуляри, прочитав папір, різко підвіе голову. Ще мить тому добродушні хитруваті очі строго поглянули на співбесідника крізь скельця.

— На місце виїжджав хтось?

— Так точно, товаришу генерал-майор!

За останні три дні підполковник Логвиненко стомився, мало спав. Але йому хотілося довше посидіти з Муштаковим, ось так, просто, невимушено поговорити про звичайні людські справи. Однак Логвиненко поспішив подати Муштакову свіже донесення, хоч добре знав, що тільки-но погляд гостя впаде на скупі рядки шифровки, м’якого жартівливого старика не стане, в свої права вступить генерал. Та підполковник не міг зволікати. Події насунули несподівано, одна за одною, вимагали швидкого втручання, негайних дій. Та й не заради товариських бесід терміново приїхав з Москви генерал-майор Муштаков сюди, в українське місто, куди збігалися нитки поки що заплутаної справи.

— Капітан Рева повернувся годину тому, — доповідав Логвиненко. — Знайдені в лісі поблизу станції Даньки два парашути, про які йдеться в останньому донесенні, він привіз з собою. Бажаєте оглянути, товаришу генерал?

— Обов’язково. Але спочатку давайте розберемося по порядку, що і як. Наскільки я зрозумів, капітану Реві доручено вести попереднє розслідування?

— Так, він очолює оперативну групу.

— Запросіть Реву сюди. Підполковник зробив крок до дверей і нерішуче зупинився.

— Може, спочинете з дороги, товаришу генерал?

— Дякую. Я не стомився. Номер в готелі, гадаю, ви мені замовили? От і добре. А зараз попрацюємо. До речі, до вас на моє ім’я може надійти шифровка з Берліна. Попередьте товаришів, щоб подали її мені негайно, як тільки шифровку приймуть.

Через кілька хвилин в кабінет увійшов капітан Рева. Муштаков прискіпливо зміряв поглядом постать молодого офіцера. Його рожеві, наче дівочі, щоки, кучеряве темне волосся, що неслухняно спадало на високе чоло, акуратно запрасовані гімнастерка та галіфе, сніжно-білий комірець і до блиску наглянцовані чоботи — весь зовнішній вигляд капітана справив на генерала приємне враження.

Рева вийняв з офіцерського планшета карту, розгорнув на круглому столі. На карті виднілися помітки червоним олівцем. Станція Даньки була обведена кружечком, від нього йшла чітка червона лінія, спочатку в напрямі обласного центру, вперлася кінцем у вузлову станцію Синє Озеро, що в двадцяти кілометрах на схід від Даньків, і розбилася на кілька пунктирних стріл, завершених знаками запитання.

— Шляхів у злочинця багато, це ви правильно позначили, капітане, — розглядаючи карту, сказав Муштаков. — І все ж, пішов він якимось одним шляхом… Але не будемо забігати наперед. Після ваших донесень, Карпе Романовичу, я в основному в курсі справ. Проте хотілося б дізнатися про окремі деталі, яких, можливо, мені не вдалося вловити, читаючи папери. Я прошу вас, капітане, зробити ще раз короткий виклад матеріалів, що є у вашому розпорядженні. По-перше, мене цікавлять подробиці сутички колишнього військового службовця Сірченка з переодягненими бандитами під час війни. Попередній протокол, складений міліціонером на станції, скупо говорить про це. Сподіваюсь, ви зустрічалися з механіком Сірченком?

— Зустрічався, товаришу генерал. Все, що стосується Сірченка, я прилучив до справи: копію довідки з госпіталю, що зберігалася у механіка, висновок медичної комісії при сто дванадцятому запасному полку, де він перебував після видужання, витяг з військового квитка. Його розповідь не викликає жодного сумніву.

— Як почуває себе міліціонер?

— Сержанта Бровка зняли з поїзда у тяжкому стані. Загальне отруєння організму великою дозою сильнодіючого снотворного. Він погано чує, скаржиться на біль у голові. Але лікарі вважають, що загрози немає. Я показав йому фотокартку чоловіка у коричневому пальті, який помер на руках у колійного обхідника. Бровко відразу впізнав пасажира, якого він попросив купити на зупинці пляшку напою.

— Оце мені й хотілося почути, — вдоволено сказав Муштаков. — Отже, встановлено, що Харпій і той, якого знайшов обхідник, діяли спільно. Як же зрозуміти смерть одного з них? З усього видно, він допоміг Харпієві в критичну хвилину. Знайдені парашути свідчать, що їх обох викинули з літака на нашу територію в районі залізничної станції Даньки. Вони летіли