Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

і йому не дошкуляє надокучлива мошва. Тільки бачить, як поруч метушиться медсестра-індонезійка у білосніжному фартусі з червоним хрестом на грудях і у такій же високій шапочці.

— Усе гаразд, пане Метисю, — посміхнулася до нього.

Стефан саме намагався второпати, чому зникла з тіла пружність м’язів, але медсестра, 'її голос, відразу відігнали думку геть. Стефан невдоволено звів брови, — забув, про що тільки-но думав. Усе підкорилося голосу медсестри. Чоло смикнулося, видно, знову не по-людськи, бо відразу відбився жаль у погляді великих очей індонезійки.

— Але ж ви живі, — ніби виправдовувалася дівчина. — Вас знайшли рибалки неподалік нашого селища і непритомного привезли сюди, у лікарню острова Ентанго. Вас шестеро врятувалося з літака, а троє, — зітхнула, — загинуло. Це старий голландець, польська стюардеса і молода дівчина з Ук-ра-ї-ни.

Вона по складах вимовила останнє слово, бо, мабуть, ніколи не чула про таку країну.

Як, троє? — німо переварював Стефан. Боявся, що знову загубить зміст почутого і тому повторював без слів: як, троє, як — троє… Хіба троє? ТРОЄ? Це хвилювало, і Стефан попервах не міг збагнути, чому. Піт виступив на чолі, але він вперто тримався за своє: ЯК — ТРОЄ?

Полегшення прийшло відразу, як зрозумів, чому хвилюється. Загинуло не троє, а двоє пасажирів. Марта теж врятувалась і вони були разом, поки не зустрілися з тими навіженими психопатами. Якби зараз замовкла медсестра, він би зібрався з думками і… Але дівчина не переставала говорити.

— Усіх уже відправлено, кого до Джакарти, кого до Мельбурна, залишились тільки ви і пан Майкл Харріс. Он, погляньте, він йде сюди.

Стефан знову загубив думку і покірно тягнувся важкими очима у тому напрямку, куди показувала медсестра. Вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти і відчути, що він знає того хлопця. Дякувати тобі, Матір Божа, Стефан не забув обличчя Майкла, значить з пам’яттю не такі вже й пропащі справи.

Тепер тіло Стефана зреагувало по-новому, його не судомило, навпаки, почуття радості були такі щирі і бажані, що з очей покотилися сльози.

— Егей, друже, бачу, ти йдеш на поправку! — Майкл підійшов до Стефана. — Гадаю, нам варто перехилити по склянці за твоє воскресіння, як ти на це?

Стефан для більшої переконливості у знак згоди кілька разів хитнув головою. Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі. Але очі не відпускали Майкла. Видно, здорово і йому перепало, бо одна шкіра та кістки лишилися. Великі синці під очима ховалися під крислатим капелюхом, насунутим низько на чоло. Кисть правої руки забинтована, в очах неспокій. Але це минеться, — поправив себе Стефан. Усе закінчилося. Вони ж серед людей!

— Ну, то як, пройдемося? Тут неподалік є пристійна кнайпа. Там і поговоримо, окей? — наполягав Майкл.

Допоміг Стефану підвестися. Різкий біль від довгого сидіння різонув по м’язах і Стефан мало не заточився. Але рука Майкла та допомога медсестри дали змогу втримати рівновагу.

— Ану, давайте по-маленьку, — приказувала медсестра. — Ось так, крок за кроком.

Провівши їх до виходу з невеличкого, з білої цегли мурованого будиночка, в якому розміщувався місцевий шпиталь, вона передала Стефана під Майклову опіку.

— Дозволяю лише по одній порції доброго дрінка! — крикнула навздогін.

— Йес, мем! — махнув на прощання Майкл. — А ми з тобою знаємо свою норму, чи не так?

Це був явний натяк, відразу по інтонації зрозумів Стефан. І коли за якусь секунду мозкові звилини зібралися-таки докупи і манісінька молекулка забігала і вибухнула спогадом, хлопець посміхнувся. Він згадав, що має на увазі Майкл.

Кнайпа й справді містилася недалечко, відразу через дорогу. Час від часу тут проїздили маленькі вантажівки або пробігала юрба босоногих дітлахів, після них відразу вимуровувалася стіна непроглядного пилу. Перехожі од цього кидались урізнобіч, і тільки барвистими привидами бродили у самому центрі піщаної бурі худі півні.

Стефану важко давався кожен крок, він упрів і аби не допомога Майкла, зашпортався б у дорожній пилюці на втіху місцевій дітворі.

— Нічого, Стефане, — заспокоював Майкл. — Я теж недавно на ноги зіп’явся. Але тепер усе позаду. І ти потерпи ще трохи.

Але ноги все ж не слухалися, плентались, залишаючи по собі борозни у червонястій пилюці.

Стефан ніяк не міг збагнути, чого йому відмовляють ноги, руки. Все ж у нього було гаразд, він не отриїлав жодних пошкоджень, навіть подряпини не мав після того, як з літаючої розвалюхи дістався на берег, хіба кілька синців, щось схоже на ті прикраси, з якими мало не щодня повертаються додому його сини Іво та Алек.

Це і Марта може засвідчити. Бо не троє загинуло, а двоє. Таки двоє!

Стефан полегшено зітхнув, — він знайшов нещодавно загублену думку. Навіть міг заприсягтися, що й з головою у нього було все гаразд і не міг він стати недорозвинутим ембріоном, здатним лише слину пускати та інфантильно белькотіти. Скільки разів, сидячи на терасі шпиталю, думав про це, але завжди якась величезна червона пляма заступала думку, і як тільки Стефан кліпав очима, думка остаточно зникала, — кожного разу перемагала ота триклята червона пляма. І ще — вона огидно гиготіла і позбавляла Стефана можливості відшукати втрачену сентенцію.

Майкл поставив перед Стефаном склянку. У ніс вдарив приємний і збуджуючий запах алкоголю. Метись розумівся на добрих напоях, а це було таки класне віскі. Він навіть знає його марку, зараз збереться з думками і згадає. Тільки, як потім вимовить назву, коли язик теж якогось біса перестав слухатися?

Стефан вдихав запах віскі, наче наповнював власний мозок необхідними для повноцінного функіонування ефірними парами.

— Давай, Стефане, за повернення до життя! — підняв склянку Майкл.

Руки Стефана тремтіли. Віскі хлюпалося, коли намагався піднести склянку до рота. Друга спроба, як і перша, виявилася марною.

— Не відступай, друже! — підтримав склянку Майкл.

Метись пив жадібними ковтками. Майкл