Читати книгу - "Червоне доміно"

а я думав собі, що б це мало означати. Малоймовірно, щоб він викликав мене сюди, аби побалакати про шкоду куріння.

Нарешті він пригасив сигарету й почав перегортати ділові папери, що лежали перед ним на столі. Здавалося, він цілком поринув у читання, так що я аж здригнувся з несподіванки, коли він раптом промовив:

— Ви завжди так робите?

— Що?

— Завжди отак розтерзуєте недокурок? Чи не припікаєте ви собі при цьому пальці?

— Звичка.

— Це ваш винахід?

— Гадаю, що так. А хіба що?

Він згорнув папери й показав на мій недокурок.

— А те, що такий самий недокурок лежав у попільничці в кабінеті Цибульки. Чому ви приховали від мене, що учора вранці говорили з ним?

З самого початку нашої розмови мені було ясно, що Гайєр має для мене якийсь неприємний сюрприз, але такого повороту справи я не сподівався. І хоч в останні секунди я й догадався, куди він хилить, проте ніякої відповіді приготувати не встиг.

— Я, здається, спитав у вас щось, пане Унбегау?

— Так, я… я вважав, що це дрібниця.

— Виходить, ви розмовляли про якісь дрібниці?

— Так.

— Що ж це були за дрібниці?

— Просто кілька розрахунків… і таке інше.

— Так. Усього кілька розрахунків. А чому ж ви при цьому так гарячилися?

— Я не розумію вас.

— Справді? У вас же була з ним досить палка сутичка?

— Це неправда. Наші думки розійшлися, але це ще нічого не значить. Ми просто обмінялися думками, а потім…

— Що «потім»?

— Потім я пішов. Оце й усе.

— І при тому так захлопнули за собою двері, що грюкіт цей чути було аж у креслярському залі?

— Там, мабуть, був протяг.

— Напевно, протяг. Лише через це двері вислизнули у вас з рук. — Він підвівся, підійшов до вікна і якусь мить мовчки дивився у двері. Нарешті, він знову обернувся до мене. — В такому разі, пане Унбегау, мені доведеться трохи освіжити вашу пам’ять.

Він сказав це по-діловому й спокійно, без глузливої інтонації, помітної в його останніх фразах.

— Приблизно о пів на восьму ви зайшли до кабінету Цибульки. Ви зажадали у нього пояснень, бо вважали, що він привласнив кілька ваших ідей і раціоналізаторських пропозицій щодо поліпшення роботи крана. Ви дізналися про це, прочитавши в секретаріаті копію одного офіційного паперу, що його директор заводу послав в Управління народних підприємств. В цьому папері директор порушував клопотання про нагороду всього колективу і особливо пана доктора Козеля й пана Цибульки за заслуги в спорудженні крана. Кілька їхніх досягнень особливо підкреслювалися. Вам здалося, що деякі з цих досягнень грунтуються на ваших ідеях.

— Але ж це й справді так!

— Про це мені б не хотілося зараз сперечатися. Ви посварилися з паном Цибулькою. Він запевняв, що саме він, так би мовити, оформив ваші незрілі думки в конкретні діла. Крім того, він пояснив вам, що взагалі нічого не чув про те клопотання директора заводу і тому відмовився висловити свою точку зору з цього приводу.

— Звичайно, він знав це.

— Фрейлейн Горм запевнила мене, що він справді не знав цього. Але в дану хвилину це для нас теж не має значення. Так чи інакше ви наполягали на тому, щоб він зробив поправку в тому папері і повернув вам ваші креслення, які зберігалися в його сейфі. Він відмовився зробити це. Тоді ви закричали, що будете боротися за свої права і вийшли з кімнати, — при цьому двері вислизнули у вас з рук, бо там, як ви кажете, тягло. Досі все збігається?

— Так.

Не варт було заперечувати. Він знав усе настільки точно, що не було сумніву: він міг довідатися про це лише від тої людини, яка на власні вуха чула все. Це могла бути тільки Карін.

Тоді вперше за весь час мого співробітництва з Цибулькою я втратив самовладання. Можливо, все це не зайшло б так далеко, якби він розмовляв зі мною спокійно й по-діловому. Але він був дуже знервований, неспокійний і поводився так грубо, що я не стерпів цього. Згодом я вже пожалкував про це, але мені якось не спало на думку піти до нього й попросити пробачення.

— Я хотів би знати, — сказав Гайєр, — чи висмикнули ви, виходячи з кімнати, провід диктофона із штепселя? Я не можу твердити, що ви зробили це навмисне, але…

— Що це ви кажете? Перед Цибулькою, правда, стояв апарат, але він не диктував.

— Ви були в нього о пів на восьму?

— Так.

— В такому разі розкажіть мені, будь ласка, коли ви вдруге були у Цибульки?

— Взагалі не заходив більше.

— Справді?

— Я знаю вже, на що ви натякаєте. Справді, о пів на дев'яту я ще раз був у нашій кімнаті, це правда, але не в Цибульки. Я тільки взяв свою папку з розрахунками й одразу ж знову спустився вниз. Якщо фрейлейн Зоммер розказала вам усе це, то вона, певно, сказала також і про те, що ми з нею зустрілися вже на сходах. Отже, я ніяк не міг бути в моїй кімнаті більше як дві хвилини. Я дав їй ключ і потім…

— Який ключ?..

— Ключ від нашої кімнати.

— Значить, вона теж іще раз піднімалася нагору?

— Звичайно. Саме тому ми й зустрілися. Хіба вона вам цього не сказала.

— Ні. Цього не сказала.

Він повернувся до лейтенанта Швенка.

— Гайнце, нам треба буде потім скласти список, хто саме і в який час був у кімнаті сто три, тобто в кімнаті фрейлейн Зоммер і пана Унбегау. В мене зараз усе переплуталося в голові. Учора, пане Унбегау,