Читати книгу - "Векша"

зелений, ніч тепла, як мати рідна, гул від порогів — пісня колискова, птаха-гукало зареве — всіх духів злих розгонить.

Та не довелося йому відпочити й цього разу. Поглянув Векша ліворуч на берег і обімлів.

На прибережному пагорбі десятків зо три печенігів на конях гарцюють. Руки до очей прикладають, на нього вдивляються, щось гукають.

“От і доплив…”

Покрутились-повертілись печеніги й поскакали кудись, полишивши свого одного на чатах.

Посутеніло. Ніч насувала хмарна, темна. На небі — ані зірочки.

Лежить Векша крижнем на землі, думки, як та ніч, чорні оповивають. Тепер печеніги вчепляться до нього, як реп’ях до кожуха, супроводжуватимуть до самих порогів. А там хоч-не-хоч треба виходити на берег. А може, вони ще й раніше нападуть. Певно, що нападуть. Привезуть свої шкіряні човни, перепливуть сюди й накинуться на нього, мов коршаки.

Що робити, як спекатися їх? Хіба назад пливти? За ніч далеченько можна втекти. Але ж, як на смерть, не хочеться Векші повертатися та й вони за ним слідом подадуться. Коли б на протилежний берег можна було б вибратися, обійти лихо стороною, так очерети непролазні стіною стоять, болота грузькі й багнисті простяглися. Ступи тільки — одразу затягнуть тебе злі духи.

Даремно, ох, даремно він радів передчасно, тому й необачний був, просто в пащеку до звіра попав. Навіщо було вдень пливти, хіба ночі мало? Тепер і до своїх не приб’ється, вісті пересторожної не подасть, і з волею, мабуть, знову попрощається.

О, ні, в руки до печенігів він більше не попадеться. Вже ліпше мертвому бути, аніж полоненому…

А пороги гримотять, бринять клично здаля, серце краючи.

Звів очі Векша на пагорб. Кінь маячить, печеніга не видно, певно, лежачи наглядає за островом.

“Хай буде, що буде! — зважився, коли над Дніпром уже зовсім стемніло. — Перепливу на той берег, де печеніг чатує”.

Ліг у човник і пустив його навскоси за течією. До весел навіть не приторкнувся, рукою навпомацки підгріба, спрямовуючи суденце праворуч.

Коли човник стукнувся об тверде дно, підвівся, прислухався сторожко.

Тихо навкруги. Хіба що птах спросоння в очереті скрикне, рибина яка скинеться, мов хто долонею по воді лясне, корчага плавуча перевернеться, хлюпне, грудомаха землі підмита обірветься, бовкне під берегом, та й знову заляже тиша.

А тепер куди? Може, сховатися в травах, а потім, як поїдуть печеніги, помандрувати далі понад Дніпром? Та чи дістанеться він, піший і беззбройний, до Києва?..

Ех, мав би оце коня бистроногого, тоді й вітер не наздогнав би його!

“А що, коли…” — осяйнула думка.

Схопив весло, вибрів з води, припав долу й обережно покрався берегом. Пролізе трохи, зупиниться, прислухається і знову рушає.

Течія, мабуть, далеченько віднесла човен, бо Векша вже довго рачкує, а печеніга з конем усе не чуть і не чуть.

Та ось, нарешті, попереду зашерхотіло, гупнуло щось.

Ага, кінь пасеться. Значить, десь біля нього має бути й господар.

Від хвилювання у Векші стисло в грудях, тіло пройняли дрижаки.

Чутковухий кінь форкнув, перестав пастися, певне, вчув чужого.

Векша закляк на місці.

Довго лежав непорушно і далі вже підкрадався поповзом, безшелесно звиваючись у траві, мов ящірка. Кожну билинку, кожне стебельце обережно прихиляв рукою, аби вони не зашаруділи та не виказали його. Не зважав, що боляче шпигали колючки, ранили тіло сухі пеньки.

Доки дістався пагорба, то аж потом умився.

Тепер Векшу відділяло від печеніга всього кілька кроків. Он він простягся ниць над самим берегом і хоча, мабуть, нічого й не бачить у такій темряві, все ж пильно вдивляється в бік острова.

Кінь його вже напасся, лежить, спочиваючи, неподалік у траві.

Векша, попросивши в думці помочі в Перуна й пообіцявши скласти йому за це пожертву, весь напружився, затамував віддих.

Потім рвучко схопився на ноги, в один мент злетів на пагорб, і мов ціпом по снопу, з усього розмаху телепнув печеніга веслом.

Той навіть не скрикнув.

Важко дихаючи, натяг на себе манаття печенізьке. Нерухоме тіло пхнув у Дніпро.

Хто знає, чого вода нічна іноді бовкне? Рибина яка скинеться, корчага плавуча перевернеться, грудомаха землі підмита обірветься…

Відтак підхопив із землі кривий односічний меч, лук, тул із стрілами, наблизився до коня.

Наполоханий кінь схарапудився, відчувши на собі чужу руку, та Векша швидко його вкоськав, скочив у сідло, штовхнув під боки і майнув у темінь.

РІДНА ЗЕМЛЯ

Мовчазна, похмура ніч безмісячна в полі неозорому. Не розважить її суму глибокого ані вогник житла привітного, ані пісня молодецька, радістю чи тугою від серця людського одірвана. Сплять птахи непосидючі, голівки під крилечка теплі сховавши. Не мають трави-квіти високії. Всіх зморила за день довгий спека палючая, всіх заколисав ласкавий сон-дрімота.

Немає тільки спочинку порогам войовничим. День і ніч ведуть вони бій запеклий з ворогом своїм одвічним — Дніпром-Славутичем дужим, невгамовним. І що чорніша пітьма навколо залягає, то голосніше вони між собою перегукуються, лавами несхитними поле бою широке перегородивши.

Візьме Будило-поріг на плечі круті навал водяний, перекине його через себе, випростається, возвеличиться, загуде о всю міць свою богатирську:

— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстарший! Як-то день перебув, з Дніпром-Славутичем борючись? Чи не зломила вода шалена твоїх списів кам’яних гострих? Чи не пробила вона нагрудників твоїх гранітних?..

І затихне, прислухається.