Читати книгу - "Люди навпроти"

class="book">— Я ще не знаю.

— Як це?! Адже ваші речі вже на судні! — Вона промовисто подивилася на капітана, потім — на Джона.

Американець підвівся і, рушивши до вбиральні, зробив консулові знак іти за ним.

— Гадаєте, вже нічого не можна зробити? — спитав Аділь-бей, коли вони залишилися самі.

— Нічого!

— А згодом? Завтра, післязавтра?

— Нічого.

— Звідки ви це знаєте?

— Пополудні приїздив фургончик.

— Який фургончик? — Аділь-бей ще нічого не зрозумів, але відчув, що це — щось жахливе.

— Такий собі невеличкий фургон, критий толем, з дірочками для вентиляції…

Консул бачив ту машину в місті двічі чи тричі. Люди, помітивши її, вже знали: незабаром десь знайдеться труп.

— Коли фургончик приїздить до казарми, а потім — на подвір'я… Та заспокойтеся, друже! — Джон співчутливо погладив його по спині.

Аділь-бей заціпенів. Він не плакав, все його тіло тільки пронизував пекельний холод.

— Ви певні, що фургончик приїздив по неї? — Голос у нього був такий, як завжди, але погляд став рішучим.

— Ходімо, а то ті двоє почнуть запитувати, що ми тут робимо.

Повернувшись до столу, Джон став спостерігати за Аділь-беєм, який пристав до жвавої розмови Нейли з капітаном.

— Коли ми відпливаємо?

— Годині о першій. На судно ми маємо повернутись опівночі.

Чекати залишалося не більше години. Джон бачив, як зляканий Аділь-беїв погляд перестрибує з відвідувача на відвідувача. Турецький консул навіть позирав на портьєру, що відділяла частину зали.

— Пийте! Це піде вам на користь.

— Ви так гадаєте?

Нейла стурбовано подивилася на Аділь-бея. Торкнувши ногою під столом капітанове коліно, вона прошепотіла:

— Ви йому вже сказали?

— Ще ні.

Ціла година! Як це нестерпно довго! Якщо розстріляли Соню, чий брат працює у «гепеу», то чому б…

— До речі… — прошепотів трохи збентежено капітан, нахилившись до Аділь-бея. Видно було, що він уже добряче випив; щоки в нього почервоніли.

Аділь-бей завважив, що капітан тримає Нейлу за руку.

— … Оскільки людина, про яку ви казали, з нами не попливе, а все вже готове… — Капітан оглянувся, щоб переконатися, що сусіди його не чують; Джон ляскав пальцями влад джазовій музиці. —… То я вирішив замість неї взяти мадемуазель… Краще буде, якщо ми підемо на судно зараз. А вона приєднається до нас через півгодини… Офіціанте!

Він хотів заплатити, але Джон зупинив його руку й сказав офіціантові по-російському:

— Це — на мій рахунок.

Дощ перестав. Жінки на порозі чекали, як завжди, як і кожного вечора, але трьом чоловікам навіть не всміхнулись. Джон спирався на плече Аділь-бея. Вони місили багно, яке тут прилипало до підошов ще дужче, ніж на набережній. У повітрі стояв запах нафти.

Митники ще не прийшли — Аділь-бей чув, як про це сказав хтось неподалік. Він дозволив вести себе далі й нарешті опинився із Джоном у капітанській каюті.

— Вам тут спокійніше, га?

Аділь-бей слухняно кивнув головою, сьорбнув пива, якого йому тим часом налили, й почав думати про щось далеке-далеке. Трохи згодом у коридорі почулися кроки. Двері відчинились, увійшла Нейла. Вона була вся мокра, сукня прилипла до тіла. Якийсь офіцер зачинив за нею двері.

— Ви не хотіли б переодягтися у ванній?

Все це нагадувало кіно, бракувало тільки музичного супроводу та голосу за кадром. Аділь-беєві здавалося, наче він спостерігає цю дію десь збоку. Відчувши на собі важкий Джонів погляд, він вимушено всміхнувся, ніби хотів у чомусь запевнити американця.

Отже, все закінчувалося, хоча й не мало кінця. Правильніше сказати, це мало вигляд поганого кінця. Та ще не все було ясно — адже митників на борту ще не було.

Капітан вийшов із Нейлою до сусідньої каюти. Невдовзі жінка повернулася в самому пеньюарі. Її сховали в шафі серед одягу. Згодом увійшов офіцер.

— Вони вже тут!

Чому він, Аділь-бей, не міг пригадати жодного Сониного виразу обличчя? Аділь-бей бачив її чорну постать, худеньку шию, капелюшок і навіть молочно-білу пляму її обличчя. І — більше нічого. Чому?

До каюти в супроводі суднових офіцерів увійшли троє чоловіків і сіли за стіл. Їм також запропонували пива. На столі лежав стосик паспортів. Тридцять два члени екіпажу вишикувалися вздовж стіни. Немов у казармі, почали перекличку. А гортав паспорти, сидячи за столом, Колін. Він спершу дивився на фотокартку, потім на власника паспорта, що підходив до столу.

— Петерс…

— Тут!

Колін робив усе повільно, вдумливо. Аділь-бей, стоячи в кінці черги, побачив чорну стрічку, зо два пальці завширшки, пришпилену до петлиці його мундира.

— Ван Ромпер!

— Тут!

Колін повертав кожному паспорта.

— Нельсен!

— Тут.

— Аділь Зекі-бей…

Відповідь пролунала не одразу. Колін підвів голову і глянув на одутле обличчя турка, який невідривно дивився на петлицю з чорною стрічкою. Аділь-бей не міг поворухнутися, навіть дихнути.

— Капітан Ковелач!..

— Тут.

Отже, все скінчилося. Аділь-беєві повернули паспорта. Його пальці мало не торкнулися Колінових пальців! Тепер починався митний огляд. Екіпаж з офіцерами залишився, а Колін зі своїми людьми вийшов. За ним рушив і капітан. Моряки посідали, хтось допивав пиво.

— Ну що, старий? — Джон похмуро дивився на Аділь-бея.

— Та що, нічого…

— Ви бачили чорну стрічку?

— Бачив… І очі його бачив.

— На його місці я б вас убив…

Як Джон про все це здогадався? Вікно навпроти, Колін, який щоночі курив біля вікна… Сірий папір, що ним Аділь-бей затуляв вікно… І той росіянин, що раз у раз виглядав на вулицю…

— Мені вже пора йти. На все