Читати книгу - "Фіолетові діти"

він щось зробить, краще тримати його там… Бо так треба… Тільки так ми можемо всі жити щасливо… У безпеці…»

Я раптом чую свій страшний сміх, що відлунюється від стін порожньої кімнати:

«Щасливо?! Його сльози ти називаєш щастям?»

Знову кладу руки на крижану поверхню дзеркала. Вона темніє. Здіймається вітер.

«Припини… — злякано шепоче Ігор і блідне. — Ти чуєш залізний брязкіт зброї? Це смерть іде до нас… з потойбіччя».

Вітер біля мене закручується в темно-фіолетовий смерч. В мене холоне в грудях — я теж виразно чую брязкіт зброї в задзеркаллі. Та я, за темним вихором на тому боці, помічаю дитячу руку, що тягнеться до мене. Я намагаюся схопити її, та смерч крутиться дедалі швидше й сильніше — і дитяча рука зникає у фіолетовому мареві. З того боку летить тільки чорне пір’я і падає мені до рук…

…Пронизливо дзеленчить дзвоник. Розплющую очі. Рука стискає подушку, з якої сповзла наволочка. На білому простирадлі, біля очей, лежить самотня пір’їнка…. Правда, зовсім не чорна, а руда.

3

Ранком світ здається зовсім не таким, яким був уночі. Всі нічні кошмари, відходять із появою світанку, робляться несправжніми, нестрашними і видаються всього-на-всього самодіяльною п’єсою, що розігрувалася внутрішніми акторами-аматорами. Актори відкланялися і зникли за завісою.

Може, вона й справді існує, ця завіса між світами? Завіса між сном та явним світом. Між звичним і фантазійним. Між світом, у якому, якщо уріжеш пальця, з нього обов’язково закапає кров, і світом, у якому це зовсім не обов’язково. І ми кожного ранку ховаємося з боку реального світу. А все, що не вміщується в поняття «реальний світ», виштовхуємо туди — за завісу. Хай там мерехтить оманливими тінями у світі наших снів. Снів, що шугаються сонячного світла і ранкового гомону.

Але останнім часом у мене з’явилася підозра, що завіса, яка завжди була такою міцною і здавалася вічною, тріснула. І хто знає, що може налізти з краю нічних кошмарів до мого затишного та милого світу? Та вранішнє світло, що вривається до моєї спальні, розсіює мої підозри. І вони, пристиджені, ховаються чорними тінями по кутках підсвідомості.

У моєму світі поки що все, як завжди. Ранок: три хвилини на вмивання та зуби, дві — щоб заправити ліжко, ще три — щоб закипів чайник. Ще п’ять хвилин на одягання, п’ять на невибагливий вранішній макіяж. Нарешті, десять хвилин, щоб спокійно попити кави та впхнути в себе ранкового несмачного бутерброда. Досі, як і в дитинстві, не люблю снідати… Але ж треба. Щоб не гепатися від втрати свідомості в недоречний момент. Може, я й не дуже повірила Оксані, але, про всяк випадок, тепер добросовісно з’їдаю вранці бутерброд.

Я дружу з часом, тому майже ніколи нікуди не спізнююсь. Я люблю пройтися до школи пішки, щоб не брати штурмом міський транспорт.

Вчорашні пригоди не йдуть у мене з голови. І я обдумую все, що сталося, по дорозі на роботу.

…Кирило… Це дуже заплутано, щоб про це думати. Про його фокуси… А от Ігор — із ним усе ясно… Та чи ясно? Що ж він від мене хотів? Чому водив за ніс і не казав правди? Я відганяю від себе гіркоту в горлі, яка вже зрадливо попробувала перекрити мені дихання. Геть емоції. Треба ж колись бути раціональною. Але якщо навіть і бути раціональною, на Ігоря покладатися вже не можна. Треба піддавати сумніву всю інформацію, що надходила від нього. Він хотів мене бачити своєю, керованою людиною. Яка йому була потрібна… Якого біса я йому була потрібна? Яка ж із мене користь? Може, я така-сяка ниточка до Арсенія? Через дітей. Ось, наприклад, Майя його знала з дитинства. Зразу згадалося її заплакане лице… Що ж там сталося? Хто помер? Може… Може, Ангеліна? Це ж, виходить, вона їй тітка. І дуже вірогідно, що Майя була до неї прив’язана… І могла дуже вболівати з цього приводу. Я обов’язково це з’ясую. А яку роль у цьому всьому грає професор Верболаз? Забагато брехні від нього… Він, напевне, знає Мирославу. На це натякала Світлана. І ще, про яку таку таємну організацію спротиву говорив Ігор? Ангеліна — полум’яна революціонерка? Все може бути… Арсеній, мабуть, і є той таємничий учень, що оплачував лікування. То навіщо ж йому було вбивати Альону? Повинен бути мотив… Мотив… Не знаю. Не уявляю. Але він, цей мотив, обов’язково має бути…

За роздумами я вже майже підійшла до школи, як раптом побачила, що за рогом вовтузиться малеча. Здається, когось б’ють. І дуже негарно б’ють: нападників десь п’ятеро, а може, й більше, серед миготіння кулаків та ніг годі й розгледіти… Той, на кого навалився цей кагал, доволі справно відбивається, та коли я підбігаю до них, зрештою все ж падає на землю та затуляє голову руками від носаків агресорів.

— Що ви тут вчинили! Ану, припиніть негайно! — грізно кричу на забіяк. Дітлахи злякано розбігаються, хапаючи портфелі, що валяються на снігу поруч.

Я допомагаю підвестися із землі малому. Овва! Та це ж Славко! Славко Верболаз! Йому розбили носа, і з нього (цього носа) на сніг тече червона юшка. Я швидко витягую носовичка з кишені та пробую зупинити кров. Славко агресивно відштовхує мою руку та сам бере мою хусточку. Він розлючений, і я спокійно чекаю, коли він трохи заспокоїться.

— Ну, що? Знову до медсестри? — пропоную йому згодом.

Він заперечливо хитає головою:

— Ні…— та вдруге прикладає носовика до носа.

— Голову закинь догори, так швидше кров зупиниться, — раджу йому.

— А ви звідкіля знаєте? — недовірливо питає, та все ж задирає голову Славко.

— То ти гадаєш: тобі одному у світі розтовкли носа? У мене теж таке бувало. Я в дитинстві була неабиякою забіякою.

— Шо… Правда? — підозріло дивиться на мене хлопець.