Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує — як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво…

— А інакше… — тупо повторив мірошник і знову замовк.

— А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?!

Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки.

— Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати? — з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця. — Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть — як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири — огнь палаючий, вічна гроза над головою!

Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити.

— Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, — зробив висновок Великий Здрайця. — Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко?

І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах „з Богом“, вимовлених нечестивими вустами.

Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити — сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг!

Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку — Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки.

Натомість десь зовсім поряд залунав кінський тупіт, і з-за щільної габи туману, що почала світлішати, вилетіла величезна постать вершника. Він летів мов навіжений.

Марта і Сивий ледь устигли відскочити в різні боки, аж тут кінські копита на друзки розбили горщик запашної підливи, що стояв скраю; вершник натягнув повід, кінь здибився й голосно заіржав, а наступної миті вершник уже зіскочив на землю.

— Михале! — скрикнула Марта.

І відразу щось волохате, розпаленіле, кинулося їй на груди й узялося облизувати обличчя мокрим шерехатим язиком.

— Джоше!

— За нами женуться! — сказав захеканий Михал. Він заклопотано дістав із-за пояса важкий пістоль і взявся перевіряти, чи не відволожився порох та чи справний ударний механізм.

Розділ шостий
1

Туман.

Квола мерехтлива завіса крихітними крапельками осідає на одежі, обличчях, руках; досвітня каламуть…

„Ой, туман, туман по долині, тиша навкруги, — зненацька згадалася Марті напівзабута вівчарська пісня, — хльоскає-цвьохкає старий баца довгим батогом…“

І вмить, як розпечене тавро в живе тіло: батько Самуїл, який непритомніє на руках Михала, на руках свого прийомного сина, а Кощава стоїть за плечем і регоче, падло!..

Барабанний дріб безлічі копит гримнув нізвідки. Він наростав, оглушав, огортав пульсуючим покривалом; усі, крім воєводи Райцежа, інстинктивно позадкували до тарантаса Півнячого Пера, немов шукали там захисту, один підмайстер загаявся, злякано озираючись, — і, бідолаха, майже відразу був на смерть стоптаний верхівцями, які вихопилися з туману.

— Дике Полювання! — скрикнув мірошник Стах і затис долонею рота.

Михал уже стояв за огорожею цвинтаря, тримаючи в лівій руці крадений пістоль, а права подовжилася на два з половиною лікті крицевого драгунського палаша, що колись став у пригоді славному баронові фон Бартенштейну.

Троє вершників миттєво спішилися, решта й далі гарцювали неподалік од воєводи та збуджено перемовлялися. Купка людей біля тарантаса, так само як і мертвий підмайстер на траві, їх анітрошки не цікавили. Мало кого чорти витягли такої ранньої пори снідати біля цвинтаря та й кинули під копита…

— Стійте! — Вигукнув абат Ян.

Він рвонув уперед і вужем прослизнув між верхівців, став між Михалом та переслідувачами. Намокла від роси сутана тяжко звисала з вузьких пліч, молитовник здійнятий до сірого неба, і якщо очі людини справді здатні вергати іскри, то це був саме той випадок.

— За яким правом розбій чините?!

Першим спішився вусань — колишній власник спрямованого на нього пістоля — він нетерпляче махнув вітцеві Яну.

— Забирайся геть, чернече! Потрапиш під гарячу руку — полисієш! Геть, кому сказано!

Ян Івонич не рушив з місця.

Вусань прикро скривився і вже намірився почастувати батогом настирливого ченця, що посмів стати їм поперек дороги, але тут із туману виринула нова діюча особа; виринула несподівано для всіх та й для самої себе. Власне, особа ця було не така вже й нова, а вельми-вельми підтоптана, та ще й налилася кров’ю від швидкого бігу, і вся огрядна постать квестора Ігнатія здіймалася й опадала з кожним вдихом-видихом, як тісто