Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

ви, вчена людина, дайте відповідь: хіба ж така погода може настати сама по собі? Та це ж небачено й нечувано. Історія нічого подібного не знала! Та що там історія, коли дід Сашко і той не пам’ятає!

Його обличчя сяяло від задоволення: ще б пак, він присутній при явищах, яких не знала історія!

— Воно ж таки так, — продовжував Аркадій Юрійович, — якщо всякі атоми розтрощувати та автоматичні станції у космос шпурляти…

Я демонстративно прошелестів плащем мимо нього, з жахом уявляючи, що б він говорив, якби узнав правду.

Ось і другий під’їзд. Сходинки аж гули під моїми ногами. Через зачинені двері квартир долітали чхання, стогін, дитячий плач. Якщо закрити очі, може здатися, що увійшов у довгий коридор поліклініки під час епідемії грипу.

Я зупинився перед дверима з номером “8” чимдуж натиснув на кнопку дзвоника і не віднімав руки кілька секунд.

— Хвилиночку! — долетів з глибини квартири здивований голос.

Я не віднімав руки від дзвоника.

— Йду вже, йду, — почулося човгання, і двері відчинилися.

Переді мною стояв він, притримуючи рукою полу довгого халата. З халата, мов черепашачого панцира, висовувалась довга шия, а на вузькому обличчі, як завжди, блукала розгублена й сором’язлива посмішка — посмішка неприсутності. В хвилини роздратування мені здавалося, що він прикривається нею, наче щитом.

Зморшкувате виразне обличчя пожвавилося, товсті губи ворухнулись:

— Ви?

Його очі дивились очікуючи, і мені стало гірко від того, що саме я повинен буду зараз визнати. Йдучи за ним у кімнату, дивлячись на його тонкі волосаті ноги й коричневі п’яти, я відчував, що задихаюсь від обурення. Він сів у крісло, від якого тягнулися дроти до схожого на стабілізатор апарата, насунув на голову блискучий шолом. Його руки самі по собі лягли на вигнуті пластини контактів, і я, пересилюючи себе, вимовив:

— Миколо Миколайовичу, досить, припиніть…

На його худих, втягнутих, неголених щоках запалахкотів рум’янець:

— Отже, визнаєте?

— Так, так, — поспіхом мовив я.

— Бажаєте подивитися графіки й журнал спостережень? — він зняв одну руку з контактної пластини, і відразу ж пролунав удар грому.

Я сумно подивився на синє безхмарне небо, відсунув запропонований мені журнал:

— Скажіть краще, як вам вдалося збудувати підсилювач?

Він задоволено зацмокав губами:

— Я використав магнітне поле Землі. По суті, воно й є підсилювачем. Залишалося збудувати прилад, який передав би дані від знімача біотоків до підсилювача. Пам’ятаєте, як вдалося встановити, що ритми біотоків мозку відбивають ритми сонцедіяльності?

— Так, так, — сказав я. — Але…

— Ви й тоді говорили “але”, голубе мій, — з легким докором мовив він. — А пригадуєте, який переполох викликало в академії моє повідомлення про те, що характеристика некробіотичного випромінювання людини відповідає характеристикам випромінювання “наднових” зірок? Та, перепрошую, що ж тут було дивного? Хіба ж не загальновідомий зв’язок сонячної активності з захворюванням серця й мозку, з епідеміями, з процесами розмноження? Хіба не доведено, що ритми біотоків мозку ідентичні ритмам пульсації зірок, що вгасання мозку й зірки супроводжується одним й тими ж ритмічними характеристиками? І хіба не ви самі, не ви усі неодноразово торочили про гармонію природи й людського мозку — цього дивного органа, з допомогою якого природа пізнає саму себе? Чому ж моє твердження про зворотний зв’язок викликало бурю протесту?

Важкі громові удари лунали один за одним. Хмари геть затягли все небо, яке ще кілька хвилин тому було таким чистим. Випуклі наївні очі Миколи Миколайовича дивилися на мене здивовано, брови й вуха поповзли догори. Це було в його звичці — робити несподівані висновки із загальновідомих положень і дивуватися, чому їх не розуміють інші.

— Прямий зв’язок “зірка-людина” визнають усі, — мовив він, не змінивши виразу обличчя. — Чому ж не погодитися із існуванням і зворотного зв’язку — “людина-зірка”? Чи ж, може, люди вважають, що коли вони гніваються, радіють, ненавидять, ніщо у Всесвіті не змінюється? Спалахи на Сонці, наприклад, різко змінюючи погоду, викликають у нас зміни настрою — лють, пригніченість, або ж, навпаки, бадьорість, радість… А спалахи ненависті чи радості людей нічого не змінюють на Сонці? І це в світі, де все взаємопов’язане. Але ж виникають нові взаємодії частинок — нова інформація в колоїдному розчині, в нашій крові. Досить комусь закохатися — і ось вам ще один варіант світу, в якому на одне кохання більше. Ну, заждіть, коли я покажу графіки погоди і моїх біотоків, сперечатися про зворотний зв’язок вже не доведеться!

Сонце розтікалося по настільному склу… З’явилася слабенька надія, і я нетерпляче запитав:

— Коли це буде? Коли закінчите свої досліди?

— Але ж, голубе, я їх лише почав, — мрійливо мовив вій, ніби наперед смакував майбутніми успіхами. — Потрібно ще простежити вплив процесів суму, гніву, несамовитості, осмислювання прекрасного, народження великих думок не тільки на наше Сонце, а й на віддалені зірки й сузір’я. Я вже зв’язався з Кримською обсерваторією, з Пулковим…

Я не міг більше стримуватись:

— А відомо вам, що робиться на вулиці, як впливають раптові зміни погоди на людей? Скільки дітей застудилося в ці дні?

— Невже? — похопився він, і за вікном просвистів порив вітру. — Справді, я в цей час якраз читав вельми хвилюючі детективи. Треба вдатися до інших літературних жанрів.

Він хитав головою й щиро журився. Він не був ні негідником, ні злочинцем. Він просто експериментував, і йому здавалося, що Всесвіт існує тільки для його дослідів. Тому, на мить подумавши про хворих дітей, він одразу ж забув про їх існування, щоб почати нову серію дослідів. Я подумав, що якби існував бог, він був би схожий на нього.

— Припиніть досліди! — якомога суворіше сказав я.

— Що ви? Що ви? — замахав він руками, і спалахи блискавок злились