Читати книгу - "Злочинна цивілізація, Роберт Шеклі"

Збентеження. Страх. Відчуття, що хтось стежив за ним, поки він стояв над трупом із зброєю в руках. Там, на краю вулиці, був притулок, у якому він заховався.

Баррент пішов туди й упізнав будку робота-сповідальника.

У тісному приміщенні було задушливо. Єдиний стілець стояв перед панеллю з багатьма яскравими вогниками.

— Доброго ранку, Вілле.

Почувши м’який механічний голос, Баррент несподівано відчув безпорадність. Тепер він пригадав. Цей безбарвний голос знав усе, розумів усе і нічого не вибачав. Цей штучний голос розмовляв з ним, слухав його, а потім судив. Уві сні він сплутав робота-сповідальника з людиною-суддею.

— Ти пам’ятаєш мене? — спитав Баррент.

— Звичайно. Ти був одним із моїх парафіян, доки не потрапив на Омегу.

— Ти заслав мене туди.

— Так, за вбивство.

— Але ж я не вбивав! — вигукнув Баррент. — Ти повинен був знати про це!

— Звісно, знав, — мовив робот-сповідальник. — Але мої обов’язки суворо окреслені. Я засуджую, спираючись на свідчення, а не на інтуїцію. За законом, робот-сповідальник повинен зважати лише на неспростовні докази. Сумніви не беруться до уваги. По суті, вже сама присутність переді мною людини, звинуваченої в убивстві, є презумпцією її провини.

— Отже, проти мене були свідчення?

— Авжеж.

— Хто їх дав?

— Я не можу відкрити його ім’я.

— Ти повинен! — гарячкував Баррент. — На Землі настають інші часи. Засланці повертаються додому. Ти розумієш це?

— Цього слід було сподіватися.

— Мені потрібне ім’я донощика, — настоював Баррент. Він дістав з кишені свій променевик і наблизився до панелі.

— Машину не можна примусити, — попередив його робот-сповідальник.

— Назви ім’я! — вигукнув Баррент.

— Я не зроблю цього задля твого ж добра. Небезпека буде завелика. Повір мені, Вілле…

— Ім’я!

— Дуже добре. Ти знайдеш донощика в тридцять п’ятому будинку на Кленовій вулиці. Але я серйозно раджу тобі не ходити туди. Тебе вб’ють. Ти просто не знаєш…

Баррент натис на ґудзик, і вузький промінь пронизав панель. Лампочки спалахували й гасли, а він і далі перерізав плутанину дротів. Врешті всі вогники позгасали, і над панеллю закурився млявий сіруватий димок.

Баррент вийшов із будки; Знову поклавши променевих до кишені, він рушив на Кленову вулицю.

Він уже був тут. Баррент упізнав цю вулицю, що круто здіймалася схилом пагорбу поміж дубових та кленових дерев. Він пам’ятав пі старі ліхтарі, цю тріщину на тротуарі. Він дивився на до болю знайомі будинки, які, здавалося, нетерпляче схилилися до нього, немов глядачі в очікуванні останньої дії майже забутої драми.

Баррент стояв перед будинком номер 35 по Кленовій вулиці. Тиша, що сповила цей будинок із білими віконницями, вразила його своєю лиховісністю. Він дістав з кишені променевик, марно намагаючись збадьорити себе. Тоді пішов брукованою доріжкою до дверей і натис на них. Двері прочинилися. Баррент увійшов до приміщення.

Він розрізнив нечіткі обриси ламп та меблів, темні плями картин на стінах, статуетку на підставці з чорного дерева. Міцніше стиснувши в руці променевик, він перейшов до іншої кімнати.

І побачив перед собою обличчя донощика.

Вдивляючись в нього, Баррент пригадував. Захлинаючись у потоці пам’яті, він побачив себе, маленького хлопчика, який заходить до закритого класу. Він знову почув заспокійливе гудіння машин, побачив, як спалахують й перемигуються привабливі вогники, почув у своїх вухах вкрадливий механічний шепіт. Спершу цей голос заполонив його жахом — те, що він проказував, здавалося незбагненним. Потім він потроху призвичаївся до всіх тих дивних речей, що відбувалися в закритих класах.

Він учився. Машини викладали на глибокому, підсвідомому рівні. Використовуючи природні нахили учнів, вони ткали візерунок із завчених норм поведінки й інстинктів. Вони вчили, а тоді блокували свідомий рівень уроків, запечатували його — і ставили запобіжник.

Чому його вчили?

Заради соціального добра ти повинен сам собі бути поліцейським і свідком. Ти повинен нести відповідальність за будь-який злочин, котрий міг би вчинити.

На Баррента незрушно дивився донощик — його власне обличчя із дзеркала на стіні.

Він доніс сам на себе. Коли того дня він стояв із зброєю в руках і дивився на вбиту людину, підсвідомі процеси взяли гору. Він не міг опертися презумпції провини: ймовірність скоєння злочину стала самим злочином. Баррент пішов до будки робота-сповідальника й дав розгорнуте свідчення проти себе: так диктував йому принцип імовірності.

Робот-сповідальник виніс обов’язковий вирок, і Баррент вийшов з будки. Він був сумлінним учнем і тому відразу рушив до найближчого центру контролю за думками в Трентоні. У нього вже почалася часткова амнезія, запрограмована на закритих уроках.

Кваліфіковані техніки-андроїди в центрі контролю за думками довершили амнезію, позбавивши Баррента навіть залишків спогадів. На випадок можливого поновлення пам’яті Баррентові вживили під рівнем свідомості логічну модель злочину. Як того й вимагали правила, ця модель містила в собі натяк на всевладність Землі.

Коли роботу було завершено, загіпнотизований Баррент вийшов з Центру, спеціальним експресом добувся до ангару з кораблем- в’язницею, піднявся на борт корабля, знайшов свою камеру й замкнув за собою двері, назавжди відрізавши себе від Землі. Він заснув і спав аж до Контрольного Пункту, де сіли охоронці, які й розбуркали в’язнів для висадки на Омегу… І ось тепер, коли він дивився на своє обличчя в дзеркалі, його мозок пронизало останнє з підсвідомих напучень, засвоєних на закритих уроках.

Уроки в закритих класах повинні назавжди лишитися в підсвідомості людини. Якщо вони вийдуть на рівень свідомості, то людський організм має негайно зруйнувати себе.

Тепер він зрозумів, чому його завоювання Землі було таке легке: Баррент не завоював нічого. Землі не потрібні сили безпеки, бо і поліцейський, і кат жили в мозку кожної людини. Під поверхнею лагідної і ласкавої культури Землі крилася безжалісна цивілізація роботів, і того, хто розумів це, карали смертю.

Ось тоді, тієї миті, почалася справжня боротьба за Землю.

Завчені зразки поведінки, переплетені з найважливішими інстинктами, змусили Баррента