Читати книжки он-лайн » Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪 » Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

187
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 70
Перейти на сторінку:
похитнулась, і Абакумові довелося підтримати її. Коли вони ввійшли в хатину, Абакум сказав, як вони домовилися раніше: «Ахмеде, засвіти!» Той чиркнув сірником і тремтячою рукою засвітив ліхтар. І тоді гості побачили, що в хатині є й інші люди. «Межовики» лейтенанта Георгієва стояли з наведеними пістолетами в руках по обидва боки дверей, а їх «начальник» посміхався, тримаючи в руках дві пари блискучих наручників.

Світозар Подгоров засунув, було, праву руку в кишеню свого плаща, та Абакум ударив його по шиї, і той упав на підлогу. Шпигуна зв'язали.

Теофілова знову похитнулась. Плечі жінки здригались, неначе її трясла пропасниця, а обличчя було жовте, як у мерця. В кутках рота з'явилась піна. Теофілова впала на коліна і простягнула руки до Абакума. І хтозна-чого він теж став на коліна перед нею, а вона схопила його руку і притиснулась губами до великого срібного персня. Цей перстень було зроблено із старовинної римської монети з зображенням богині Діани.

Ірина пізнала перстень ще тоді, коли Абакум допомагав їй вилізти на воза. І тоді вона, лежачи під буркою, прийняла отруту.

Вона доживала свої останні хвилини, і Абакум розумів це. Він поклав її голову собі на груди і спитав:

— Скажи, чим ти замаскувала ціанистий калій? Ціанистий калій у тій склянці — чим?

Вона спробувала всміхнутись, але їй заважала піна біля рота. Змогла тільки прошепотіти:

— Лимонадною есенцією… По леву ампула…

Абакум тримав її руки в своїх доти, поки в ній не згасла остання іскорка життя.


Через деякий час після цих подій я якось спитав у Захова:

— А все-таки, чому вона отруїла Венцеслава? І як Венцеслав не розумів, що псує вакцину, зберігаючи її у відкритому місці при температурі 28 градусів? А Світозар Подгоров?

Посмішка в Абакума стала ще похмурішою. Він закурив цигарку, кілька разів глибоко затягнувся і знизав плечима.

— Наприкінці серпня 1944 року Світозар Подгоров — дипломант-фармаколог, який стажував тоді в центральній аптеці міста Русе, — потопив разом з двома молодими портовими робітниками німецьку баржу. Гітлерівці засудили всіх трьох до страти, але Світозар Подгоров встиг якимсь чудом втекти. Насправді все це інсценізувало гестапо. Потоплення баржі було провокацією, котрою гітлерівці мали на меті прославити як героя свого секретного співробітника. Західна розвідка, діставши в спадщину агентів Канаріса, довгий час тримала в «законсервованому» стані гестапівського героя. Хитрий і безпринципний, він встиг високо піднятися, але й для нього, як і для багатьох інших, настав час діяти: йому було наказано провести «ящурну операцію» в прикордонному районі біля Триграда. Подгоров викликав у Софію нібито у відрядження місцевого ветеринарного лікаря Анастасія Букова і одночасно відправив через Прокопія Недялкова та Ірину Теофілову ящурні мікроби Ракіпові Колібарову. Він цілком довіряв Прокопієві Недялкову, а щодо Ірини мав деякий сумнів. Тому стежив за нею, починаючи з того моменту, коли вона отруїла за його наказом Венцеслава, аж до її останньої прогулянки зі мною — поїздки до пам'ятника-колонки за селом Йорданкіно.

27 серпня ранком після розмови з полковником Вановим директор Центру відчув, що його притиснули до стіни. Подгоров довідався від полковника, що органи Державної безпеки знають про непоясниму «неефективність» протиящурної вакцини. Він розумів, що почнеться розслідування, яке відразу зачепить Венцеслава. «Живий» Венцеслав твердитиме: «Мені так наказали!», і тоді клубок буде швидко розплутано. «Венцеслав-самовбивця» візьме все на себе і обвинуватить тільки одного — автора фіктивного листа, тобто свого безпосереднього начальника — лікаря Тошкова. — Абакум знову посміхнувся: — А проти нашого спільного приятеля були такі неспростовні докази, що коли б не та склянка і мокра пляма на килимі…

Абакум махнув рукою і замовк.

Потім промовив:

— Нещасний Венцеслав був закоханий в Ірину, а закохані здебільшого наївні і дуже вірять своїм коханим. Думаю, Ірина, після того як написала фіктивного листа за наказом Світозара Подгорова, умовила бідолаху не брати під сумнів вказівок начальства і беззаперечно виконувати розпорядження «зверху».

Більше я не розпитував Абакума. Завжди, коли заходила мова про цю справу, він ставав похмурим, починав курити цигарки одну за одною і здавався в такі хвилини стомленим і постарілим.


А я… Що мені сказати про себе? Я щасливий. У хорошу погоду ходжу по луках біля Видли, вивчаю на практиці проблему табірного утримання худоби і час від часу подовгу розмовляю з Фатме.

Вона носить своє кольорове намисто. Воно їй дуже до лиця. Я вирішив подарувати їй намисто з перлів, але боюсь, що вона розсердиться на мене.

А коли залишаюсь сам, то частенько думаю про Абакума.










ОДНІЄЇ ДОЩОВОЇ ОСЕНІ





1

Абакум повернувся з Триграда зовсім знесилений фізично й морально. Участь Ірини Теофілової в ящурній справі і її самогубство; необхідність блискавично передбачити, до яких хитрощів вдасться Світозар Подгоров, щоб вислизнути з його рук; надзвичайне напруження останньої ночі, коли все довелося поставити на карту, — здавалось, похитнули навіть його залізну витримку.

Найбільше, звичайно, гнітила Абакума історія з цією жінкою. Він намагався примусити себе не думати про Ірину, але в глибині душі відчував, що це безглузде лицемірство з самим собою і що його зусилля викреслити її з своїх думок марні. Абакум ще раз переживав, але вже як згадку, жахливий трагізм свого зв'язку з Іриною: з одного боку, щире кохання, яке він прагнув захистити від властивої йому абстрактності, зробити довірливим і сліпим; а з другого, — невблаганне рішення жорстоко покарати нещасну, щоб до кінця залишитись вірним істині; дволичність і лукавство ката, одягненого в академічну тогу неупередженого вченого-епіграфіка. Почуття безнадійності і неповоротності терзало його душу,

1 ... 38 39 40 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"