Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

запал молодості й темпераменту ущух, супротивники почали битися обережніше і розважливіше. Переваги не було ні на чийому боці.

- Бійка внічию,- долетіли до Мартіна слова.

Тут він ненароком схибив, у відповідь дістав страшний удар і раптом відчув, що йому до кості розкраяно щоку. Голим кулаком такого не зробиш. Обливаючись кров’ю, він почув вигуки подиву, кров цебеніла в нього з обличчя. Але він не подав і знаку. Тільки став дуже обачний, бо знав, з ким має справу, знав, що тут можна чекати всякої підлоти. Він пильно стежив за ворогом і вижидав, потім удав, ніби хоче на нього кинутись, і враз спинився, бо побачив, як у того в руці блиснуло щось металеве.

- Покажи руку! - крикнув він.- Ти вдарив мідяним кастетом?

Обидві зграї з ревом і гаркотом порвались уперед. Ще секунда, і всі встряли б у бійку, і він не зміг би помститися. Мартін був у нестямі.

- Геть, братва! - хрипко крикнув він.- Чуєте? Геть!

Усі відсахнулися від нього. Вони й самі були звірі, але він був надзвіром і сповнив їх жахом та покорою.

- Це моє діло, і ніхто не смій устрявати. Давай сюди кастет.

Масна Пика, протверезілий і трохи наляканий, віддав нечесну зброю.

- Це ти дав йому, руда паскудо! - знов загримів Мартін і жбурнув кастета у воду.- А я все думав, чого ти тут крутишся. Тільки сунься ще раз, заб’ю на смерть. Зрозумів?

Вони билися далі, знеможені неймовірно, до самісінького краю. Навіть пересичена кров’ю звірина зграя, злякавшись того, що бачила, почала умовляти їх спинитися. Масна Пика, готовий звалитися з ніг і вмерти або ж вистояти на ногах і вмерти, моторошна потвора, на обличчі якої не лишилося жодної риски колишнього Масної Пики, завагався. Але Мартін підскочив до нього і заходився валити його раз по раз.

Здавалося, вони змагалися вже цілу вічність, і Масна Пика слабнув на очах, аж раптом серед зливи ударів почувся хрускіт, і у Мартіна права рука безвладно повисла. Зламалася кістка. Усі це чули й зрозуміли, що трапилось. Зрозумів і Масна Пика. Як тигр, кинувся він на супротивника, сиплячи удар за ударом. Прибічники Мартінові метнулися припинити бійку. Приголомшений ударами, Мартін, однак, відігнав їх брутальною лайкою, хоч сам аж стогнав з безпорадності й розпуки.

Він бив лише лівою рукою, бив уперто, напівсвідомо, і немов десь дуже здалека чув шепіт вражених глядачів. Один із них промовив тремтячим голосом: «Це вже не бійка, хлопці, а вбивство. Треба їх спинити».

Але, Мартінові на радість, ніхто їх не спиняв. Знесилений, він усе бив однією рукою, ударяючи в щось криваве, що було вже не обличчям, а самим жахом - дригке, відразливе, булькітливе, безформне, воно увесь час коливалося перед його скаламученим зором і ніяк не хотіло зникати. А він бив і бив, дедалі слабше й повільніш, втрачаючи останні краплі життєвої енергії, бив, здавалося, цілі віки, чи, може, якісь безмежно довгі відтинки часу, аж поки, немов крізь імлу, побачив, що ота безформна маса поволі сунеться додолу на голі дошки мосту. Тоді він став над нею, похитуючись на нетвердих ногах, хапаючись за повітря, немов шукав у ньому опори, і промовив якимсь чужим, незнайомим голосом, що й сам його не впізнав:

- Ще хоч? Кажи! Ще хоч?

Він усе питав і питав,- вимагав, просив, погрожував,- чи той таки хоче ще, і раптом відчув, як його оточили товарний і, плескаючи по плечі, силкувалися натягти на нього куртку. І тут оповив його морок та забуття.

На столі цокав будильник. Але Мартін Іден усе ще сидів, затуливши руками лице, і не чув його. Він нічого не чув. І ні про що не думав. Він так яскраво відтворив минуле, що направду знепритомнів, як тоді на мосту Восьмої вулиці. Кілька хвилин його огортала темрява й порожнеча. Потім він схопився, немов ожив з мертвих,- очі йому пломеніли, піт заливав лице - і крикнув:

- Я таки переміг тебе, Масна Пико! Чекав на те одинадцять років, але таки переміг!

У нього вгиналися коліна, паморочилося в голові, і, похитнувшись, він сів на край ліжка. Він усе ще був під владою минулого. Здивовано й стривожено озирався по кімнаті, не розуміючи, де він, аж ось побачив у кутку купу рукописів. Тоді колеса пам’яті промчали його через чотири роки, і він згадав про своє теперішнє життя, про книжки, які читав, і про світ, який вони йому відкрили, згадав про свої горді мрії та амбітні сподівання, про своє кохання до блідої дівчини - чутливої, чистої, неземної істоти,- яка вмерла б із жаху, коли б хоч на хвильку побачила те, що він тільки-но пережив, отой життєвий бруд, звідки він вибрався.

Він підвівся і глянув на себе в дзеркало.

- Ти вибрався з багна, Мартіне Ідене,- врочисто мовив він.- І тепер протираєш очі перед яскравим світлом, плечима торкаєшся зір, живеш повним життям, скидаєшся тваринності в собі і виборюєш найцінніший спадок, що тільки є у світі.

Він пильніш приглянувся і розміявся.

- Трохи істерики й мелодрами? - запитав.- А втім, дарма. Ти подолав колись Масну Пику, подолаєш і редакторів, хоча б на це пішло двічі по одинадцять років. Зупинятись тобі не вільно. Мусиш іти вперед. Це боротьба - до кінця, ти знаєш.

 

РОЗДІЛ XVI

 

 

Деренчання будильника розбудило Мартіна так раптово, що якби це був хто інший, не такий здоровий, йому б запевно розболілася голова. Хоч він спав міцно, але прокинувся вмить, наче кіт, і при тім бадьорий, радіючи, що п’ять годин забуття вже минули. Він ненавидів сон. Так багато треба було зробити, так багато пережити! Він шкодував за кожною миттю життя, яку відбирав у нього сон, і не змовк ще будильник, як Мартін уже встромив голову в миску з водою, здригаючись від її кусючої свіжості.

Але він почав день не за звичайною програмою. Його не чекало незакінчене оповідання, ані не просилось на папір нове. Напередодні він працював допізна, і оце тепер уже треба було йти снідати. Він спробував прочитати розділ з Фіске, 18 але не зміг зосередитися і закрив книжку. Сьогодні починався новий бій, і писання на деякий час треба було