Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

понад сорок притулків: ліпше було б розкрити серця багачів.

Цей уряд давнього порядку, що відзначався, як ми бачили, такою м'якістю, а іноді й сором'язливістю, такий прихильний до формальностей, до повільності та обережності, коли йшлося про привілейовані класи, часто-густо є суворим і завше рішучим та прудким у діях, коли вони спрямовані проти простого народу й, особливо, проти селян. Жоден з документів, що пройшли через мої руки, не подає випадку, коли за розпорядженням інтенданта було б заарештовано городянина; але з селянами це відбувалося постійно з приводу панщини, ополчення, жебрацтва, порушення поліційних правил і за безлічі інших обставин. Для одних існували незалежні суди, нескінченні дебати, охоронна гласність; для інших — старшина чатової команди, який самохіть виносив вироки, що не підлягали оскарженню.

«Величезна відстань, що відокремлює народ від решти класів,— пише Неккер 1785 року,— дає змогу непомітно й без галасу спрямовувати владу проти всіх людей, загублених у натовпі. Якби не гуманна м'якість, властива французам, і не дух віку, ця обставина була б предметом вічного жалю для людей, здатних співчувати ярму, від якого вони самі вільні».

Але гніт, що тяжів над цими нещасливцями, не вичерпувався тим лихом, якого їм завдавали інші: ще сумнішим було те, що він позбавляв їх можливості самим собі приносити користь. Вони були вільні й мали власність, а проте, навряд чи були менш неосвіченими й часто біднішими, ніж кріпаки, їхні пращури. Вони жили, не знаючи промисловості, посеред див мистецтв, і залишалися зовсім нерозвинутими в суспільстві, що виблискувало освітою. Зберігаючи властиві їхньому племені розум і проникливість, вони не навчилися послуговуватися цими обдарованнями; вони не могли досягти успіху навіть у обробітку землі — єдиному своєму занятті. «Перед моїми очима відкривається хліборобство X століття»,— каже один знаменитий англійський агроном. Вони відзначалися тільки у військовій справі: тут принаймні вони природно й конче стикалися з іншими класами.

У цій безодні самотності та злиднів і жив селянин, чужий довколишньому світові й буцімто затягнутий якоюсь непроникною завісою. Я вельми здивувався й майже злякався, переконавшись, що менш ніж за двадцять років перед тим, як католицький культ безперешкодно скасували, а церкви осквернили, адміністрація, з метою вивчити населення кантону, вдавалася іноді до такого засобу: парафіяльні священики вказували кількість людей, що прийшли на причастя перед Великоднем; сюди додавалася гадана кількість малолітніх дітей та хворих: сума й приймалася за загальну цифру населення! Тим часом тодішні ідеї з усіх боків уже проникали в ці грубі мізки; вони доходили до них кружними й таємними шляхами і в цих тісних та темних вмістищах набували дивних форм. Але збоку ще не помітно було ніяких змін. Звичаї, звички та вірування були, здавалося, ті самі; він був покірний і навіть веселий.

Не варто довіряти веселості, яку нерідко виказує француз посеред величезних лихоліть: вона доводить тільки, що він, вважаючи свою нещасливу долю неминучою, силкується розважитися, не думаючи про неї; але з цього ще не випливає, що він її не відчував. Покажіть такій людині вихід, який може вивести її з цього тяжкого становища, яке він, очевидячки, так мало відчуває, й вона одразу ж подасться до цього виходу з такою силою, що не помітить, як зіб'є вас з ніг, якщо ви стоятимете на її шляху.

Нам не важко зрозуміти все це тепер; але сучасники цього не бачили. Люди найвищих класів завше лишень з великими труднощами виразно усвідомлюють те, що коїться на душі народу й, особливо, селян. Виховання та спосіб життя відкривають цим останнім у людських справах багато що, тільки їм зрозуміле й недосяжне для решти людей. Якщо ж різниця між багатими та бідними дійшла до того, що в них майже не залишилося спільних справ, спільних інтересів та тягот, тоді пітьма, яка приховує думку кожного з них від думки іншого, стає непроглядною; такі двоє людей можуть вічність прожити поряд і не зрозуміти одне одного. Цікаво бачити, в якій дивній безтурботності жили всі ті, хто займав горішні й середні яруси французького суспільства в той самий момент, коли починалася Французька революція, і чути, як вигадливо вони розмовляли між собою про чесноти народу, про його сумирність, відданість, його невинні втіхи,— все це науки 1793 року: потішне й жахливе видовисько!

Тут треба зупинитися для того, аби показати, як через усі допіру описані дрібні факти проходить один з найвеличніших божественних законів, що керують людськими суспільствами.

Французьке шляхетство вперто тримається осторонь інших класів; шляхтичі встигають позбутися більшості державних повинностей, що тяжіли над ними; вони уявляють собі, що це не завадить їм зберегти свою велич, і попервах обставини нібито виправдовують таку впевненість. Але невдовзі якась таємнича внутрішня недуга починає, очевидячки, підточувати їхню могутність, яка поступово руйнується без будь-якої зовнішньої причини: вони бідніють паралельно з тим, як примножуються їхні привілеї, буржуазія, з якою вони так боялися змішуватися, навпаки, багатіє й здобуває освіту поряд з ними, без них і на шкоду їм; шляхетство не бажало мати в буржуазії ні союзників, ні співгромадян: воно побачить у ній суперника, небавом — ворога й, нарешті, господаря. Стороння сила зняла із шляхтичів обов'язок керувати своїми васалами, заступатися за них і допомагати їм; що за тих часів вона залишила недоторкнутими грошові права й почесні привілеї шляхтичів, то цим останнім здається, що вони нічого не втратили; залишаючись першими в суспільстві, вони й далі вважають себе його керівниками; й справді, довкола них іще є люди, яких у нотаріальних актах шляхтичі називають своїми «посполитими»; інші називаються «васалами», «орендаторами», «ленниками шляхтичів». Але насправді в них немає ніяких супутників: вони самотні; і коли, нарешті, шляхтичі побачать себе віч-на-віч із сильним ворогом, для них залишиться єдиний порятунок — утеча.

Відрізняючись у багатьох аспектах, доля шляхтичів та третього стану була схожа між собою в одній обставині: буржуазія закінчила тим, що не менш, ніж шляхтичі, віддалилася від народу. Городянин не тільки не старався зблизитися з селянами, а й уникав дотику з їхніми бідами; замість того, щоб тісно згуртуватися з селянами для боротьби зі спільними нерівностями, він намагався створити на свою користь нові несправедливості: він так само ревно прагнув набути привілеї, як і шляхтич — зберегти свої станові переваги. Ті самі селяни, з чийого середовища він вийшов, стали для нього чужими, майже незнайомими людьми, і тільки вклавши зброю в їхні руки, він завважив, що, сам того не підозрюючи, розбудив у народі такі пристрасті, які був неспроможний погамувати, якими