Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

Чого отсе, - питає Шрам, - попередили ви сонце, щоб зчи­ни­ти ґвалт? Хіба ще мало буч по Вкраїні?

От деякі пошапковали його да й кажуть:

- Зібрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розс­удить людську кривду.

- Яка ж, - питає, - сталася кривда і од кого?

Кажуть:

- Та от, бач, полюбив молодець дівчину, ну і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду - син на­шого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського - дочка пана До­мо­н­то­вича. От і заславсь молодець до дівчини; а в сва­тах пi­шли неабиякi люде - бурмистрове та райцi магi­стра­т­сь­­кiї. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привiтав їх пан До­монтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, на­звав ха­­мами, ли­ча­ка­ми. «Не дiждете, - каже, - i рiд ваш не дiжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!»

- От як розвеличалась ледача шляхта! - перехопили тут ін­ші з синьокаптанників. - Се тії, що впрохались у батька Хме­ль­ницького на Вкраїну! А якби не пустив, то по­про­падали б з голоду в Польщі!

- Цитьте, цитьте, горлатії ворони! - озвались тут деякі з ка­р­мазинів. - Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хо­че­те, щоб за вашого війтенка отець силовав одним-одну доч­ку?

- Який, - кажуть, - враг просить його силовати? Вона з до­ро­гою­ душею піде!

- Чого ж се так? - одвітують кармазини. - А може, й гарбу­за вте­лющить!

- Гарбуза? Ні, не гарбузом тут пахне, коли сама дала вій­те­нкові каблучку.

- Годі, годі квакати! - кажуть кармазини. - Побачимо ось, чия візьме.

- Розводьте бійців! - кричать інші.

- Як же їх розводити, коли не згодились, чи на пістолях, чи на шаблях? Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь лас­ка, панотче, - обернулись до Шрама, - як лучче дознати суда божого, чи пістолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе і за все міщанство. Коли жених по­ля­же, нехай потішаться кармазини; як же поляже кар­ма­зин, тоді дочку нам подавай, хоч лусни! Не сховає­шся од нас ні за високими ворітьми, ні за привілеями!

- О, щоб вас господь побив праведним громом! - каже тоді Шрам.

- За що се ти нас так проклинаєш? - каже, зумившись, гро­ма­да.

- О голови, сліпії і жорстокі! - глаголе знову Шрам. - Як зби­ра­ється на небі хуртовина, то й звірюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари!

І помчавсь од них необзир.

У Борзні заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця. Бі­ло­зерець був старосвітський сотник, іще-то з тих, що пер­ші оз­вались потиху до батька Богдана: «днай, батьку, Ук­ра­їну, а ми тебе виручимо». Так знав його Шрам добре, і були вони при­ятелі.

Тілько що доїжджає до воріт, аж сотник виїжджає з дво­ру. Пі­знав Шрама і сам не знав, що робити од радості.

- Ну, батьку, - каже, - у саму годину завітав ти до нас у го­сті!

- Бачу, я й сам. Бодай лучче нічого не бачити?

- Куди ж отсе?

- Да в Батурин же, до навісного діда Васюти.

- Е, уже раду рушили!

- Як?

- А так. Ось заїдьмо лиш до господи.

Заїхали, ввійшли, до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Бі­ло­­зе­рець і почав розказовати.

- Так і так, - каже. - Навісноголовий Васюта коверзовав-ко­­ве­рзовав, далі таке вигадав, що ледві й сам не пропав. «При­ся­гайте мені, - каже, - на послушенство гетьманське, а не при­сягнете, то тут вам і капут!» Наустив вражий дід пі­хоту да хотів так придавити у Батурині старшину, щоб і не пи­снула. От як у нас тепер завелось!

- Да чого доброго й ждати од такого, що полизав ля­д­сь­ких полумисків? - каже Шрам. - Уже коли ти був раз Зо­ло­та­ревським, то Золотаренком ізнов не будеш! Ну, що ж ста­ршина?

- А старшина, - говорить Білозерець, - почала його усові­щувати: «Побійся бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Не­хай би мо­лодшії гетьмановали. Ей, пане полковнику! Не удавай Со­мка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм». Куди! Розходивсь наш дідуган: «Ско­ріш у мене волосся на долоні виросте, ніж пе­ре­яславський крамар буде гетьманом! За мене боя­ре на Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожця­ми стоятиме. Ось я послав уже посланці до Зінькова». - «Не йми, - кажуть йому, - віри запорожцям: вони тебе уочеви­дьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тілько подарунків. Ми тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо! А там своє на умі. Хіба не знаєш, яким вони духом на городову стар­ши­ну дишуть? Се в їх обичай давній!» Де тобі! І слухати не хоче. Як ось і гонці з Зінькова. «А що?» - «Еге! - кажуть. - Про­ща­йсь, пане полковнику, з геть­манст­вом. Там запорожці таке про­в­адять, що аж слуха­ти сумно». - «А князь же що?» - «Що князь? Князь із запорож­цями за­па­нібрата, а твої подарунки прийняв у сміх, бо в його й сво­го доволі». Васюта й руки по­пу­стив­. Тоді старшина за йо­го, а піхота й собі потягла за ста­р­шину; та до того при­й­шлось, що трохи сам Васюта не на­ложив голо­вою. Як ось од Сомка лист до Васюти.

- Од Сомка? - питає Шрам, здивовавшись.

- Од його самого, од Якима Сомка.

- Із Переяслава?

- Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.

- Не сподівавсь я, - каже Шрам, - щоб Сомко так скоро пе­ре­міг себе.

- Еге! - одвітує Білозерець. - Крута година наступила. Пи­ше до Васюти: «Во ім'я боже, ти, пане полковнику ніже­нський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голо­су, не по­гу­б­ляйте отчизни. Чи вам, - каже, - лучче оста­ва­тись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською ру­кою перея­славсь­ко­го Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждова­ти, час за козацьку честь постояти. Я, - каже, - жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, зби­рай­тесь до мого боку. Не попустимо гетьманської була­ви в ледачі руки...» Бачить тоді Васюта, що нікуди дітись, давай старшину до Ічні прохати, да й рушили всі з Батури­на. І я отсе, дещо впорядкувавши, ту­ди ж їду. Так намови­лись між себе, щоб уже всіма голоса­ми Сомка обрати і при­сягу йому виконати, і при йому всім сто­яти.

- Так чого ж гаятись? - каже Шрам. - На коней да до Ічні!

- Господи! -