Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Одурить! Одурить!

Хома. Не одурю! Не скавучи, зiнське щеня!

Напада на Галю. Назар заступа її. Челядь напада на Назара ззаду i крутить йому руки.

Хома. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! Чому ж ти не рвеш нас?

Назар. Цить, жабо погана!

Галя (перед Хомою на колiнах). Тату, тату, кате мiй! Я розiрву тебе, — я день i нiч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай його. Я за полковника пiду…

Назар. Галю!

Галя. Нi, нi… (Зомлiла, падає.)

Хома (до челядi). Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тимчасом шкуру знiмiть.

Челядинець замахнувся києм на Назара.

Хома. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вiрьовки, пояс або налигач, — що-небудь, скрутить йому руки й ноги?

Челядь крутить поясами Назара.

Стеха (падає коло Галi зомлiлої). Ох, моя пташечко, моя лебiдочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластiвочко!

Хома. Отак добре! Тепер зав’яжiть йому рот. От, до ладу; у його, здається, ще й хустка у руцi. Чи не весiльна? Добре, здалась-таки на що-небудь.

Зав’язують хусткою рот.

Хома. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть i лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тiчка нападе… а вовки здалека поживу чують… от буде снiдання, начисто гетьманське! Тепер положiть його на бiлу перину — нехай проспиться та подума, з ким жартує.

Челядь кладе Назара на снiг.

Хома (на Галю). А ця учадiла… Возьмiть її додому… Прочумається.

Челядь бере на руки Галю i несе з собою.

Стеха (бере Хому за руку i веде його за Галею). А що? Скажеш, що не люблю тебе?

Хома. Спасибi, спасибi. (До Назара.)Оставайсь здоров, приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобi присняться рушники.

Хома з Стехою шепчуться i пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомiн.

Голос Хоми здалека. Киньте її! В’яжiть його!

Гнат (за сценою). Я тебе зв’яжу, недовiрку проклятий!

Незабаром вибiгає Галя i кидається на Назара.

Галя. Орле мiй, серце моє! (Розв’язує хустку.)

Назар. Душно менi, душно!

Гнат (веде за груди Хому). Останнiй раз говорю: оддаси Галю за Назара чи нi?

Хома. Нi!

Гнат. Здихай же, собако скажена! (Замiривсь шаблею.)

Хома. Стривай. Ти знаєш наш закон козацький, то..

Гнат. Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю. (До челядi.)Копайте яму. (Цiлить пiстолем.)

Хома. В’яжiть його!

Тимчасом Галя розв’язує руки у Назара.

Назар. О, доле моя! Серце моє!

Гнат. Копайте яму! (До Хоми, прицiлившись.)Лукавий чоловiче, за що без сповiдi ти себе губиш i мене з собою? Прощайсь з бiлим свiтом, молись Богу.(До Назара.)Назаре, брате мiй, друже мiй! Поховай мене. Прощай! А ми…

Назар. Стривай!

Галя (до Гната). Стривай!

Назар. Пусти його, не варт вiн того. Не напасти душi своєї. (До Хоми.) Iди, лукавий чоловiче, iди, куди знаєш. Не помiг тобi Бог занапастить мене; а я чужої кровi не бажаю. Iди собi!

Хома (пада перед Назаром). Назаре! сину! Батько рiдний! Зарiж мене, замуч мене, на конях розiрви, та не прощай! (Падає до нiг і плаче.)О, я лукавий, лукавий! О, я грiшний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце моє! Проси його, нехай уб’є, нехай я свiта не паскуджу! (Знову плаче.)Боже мiй, Боже мiй!

Назар (пiдводить його). Устань, молися Богу, грiшний. Коли прощають люди, то Бог милостивiший за нас.

Хома (вставши, утирає сльози). О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець… спокутую в рясi мої беззаконiя! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обнiмiться, поцiлуйтеся, дiточки мої. Я хоч i грiшний, а все-таки батько. (Назар i Галя обнiмаються.)Боже вас благослови!

Михайло Старицький

За двома зайцями

Комедія із міщанського побиту. З співами і танцями в 4-х діях

Дійові люди:

Прокіп Свиридович Сірко — міщанин, має крамницю.

Явдокія Пилипівна — його жінка.

Проня — дочка їх.

Секлита Пилипівна Лимариха — сестра Сірчисі, перекупка.

Галя — її дочка.

Свирид Петрович Голохвостий — промотаний цилюрник.

Настя, Наталка — подруги Пронині, манірні.

Xимка — наймичка у Сірків.

Пидора — поденщиця у Лимарихи.

Степан Глейтюк — був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.

Марта — бублейниця

Устя — черевичниця

Меронія — живе при монастирі, гості у Лимарихи.

Два баси.

Йоська — жид.

Квартальний, катеринщик, міщане і люд.

Дiя перша

Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.

Вихід І

Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому.

Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує.

Прокіп Свиридович. Чим же гарно?

Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.

Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр‑р‑р!.. І меле разом, і шеретує…

Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну…

Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по‑божественному, а цей…

Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує.

Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує!

Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький…

Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший.

Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що!

Прокіп Свиридович. Та й вигадаю!

Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (Одвернулась.)

Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!

Стара мовчить надуто.

Не сердься-бо, моя сивесенька!

Явдокія Пилипівна. Та годі вже!

Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити Бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гніві вашім…

Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.

Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.

Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи!

Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та