Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Про це мені нічого не казали.

— Ну а хто ти така, щоб тобі казати?

Чаклунка підійшла до дверей на веранду і спинилася там у косих променях сонця, ніби боялася зробити хоч крок назовні. Варта підвелася за нею, але її погляд затримався на шафі з посудом.

— Це ваша колекція? — спитала дівчина, розглядаючи полиці, рясно заставлені пістрявими келихами, тарілками й горнятками.

— Більше мого покійного чоловіка, — Графиня підійшла до дверцят, відчинила їх і дістала навмання невеликий келих із третьої полиці. Зовсім дрібний, він колись, мабуть, був дуже вишуканим, проте тепер емаль пощербилася, пооблітала і тільки подекуди дозволяла вгадати, які кольори прикрашали келих раніше. — Власлан не мав міри ні в чому. Хоч куди їхав — мусив приволокти щось до сеї шафи, — чаклунка покрутила келих у пальцях і подала Варті.

Дівчина торкнулась тонкого скла і подивилась крізь нього на сонце. Промені затанцювали в склі, підкреслюючи лінії візерунків.

— Гарна колекція, — відповіла вона і повернула келих Графині.

Та швидко сховала свій скарб до шафи й зачинила її. Ключ пірнув у кишеню сукні — навіть удома стара чаклунка носила вбрання, яке зробило б честь дамі едвардіанських часів. Графиня обтрусила руки — мабуть, боялася, що неозброєним оком помітна пилюка з шафи забруднить її бездоганно білі рукавички — ті самі, які зачаровував Алебарда. Тоді вона підійшла до виходу на веранду й ледь не хвилину мовчки дивилася на сонячне подвір'я, мовби вишукувала там ворогів, які заховалися поміж кущами і парканом.

— Ти можеш іти, донько Станіслава й Амалії, — зненацька відповіла стара чаклунка й після хвилини мовчання нарешті подивилася Варті в очі. — Златанові мої вітання. Хай неодмінно зазирне до мене на тижні.

***

— Привіт, — по телефону голос Златана звучав спокійно й прохолодно: вочевидь, він теж не забув ранкову суперечку.

— Привіт, — Варта сьорбнула кави, щоб розтягнути паузу, в яку чех усе ще міг би вклинити вибачення чи пояснення. Але він мовчав. Тож дівчина почала першою: — Справи завершились?

— Ні, — видихнув співрозмовник. — Проте Амброз сказав, що ввечері йдемо вистежувати викрадачів. Наступна точка начебто належить тому самому власникові, що й попередні.

— Ну, добре, що хтось нарешті дізнався про власника. Хто він?

— Якийсь світляк. Лукаш пообіцяв подробиці при зустрічі. Загалом, я скидаю тобі адресу. Приходь після десятої, мені знадобиться допомога.

— Щось серйозне назріває? Не можеш розповідати по телефону?

— Щось на кшталт того.

— Скидай інфу.

Дівчина швидко попрощалася з магом і тричі перечитала повідомлення з адресою, щоб запам'ятати її про всяк випадок. То було на іншому боці річки. Тоді вона видобула з кишені тайнопис, отриманий від Душанки: звичка перевіряти, чи нема новин від відьом, з'явилася раптово, проте не підвела.

«Зайди близько восьмої до кав'ярні, — повідомляли нові слова в записці. — Сестра хоче віддячити тобі».

Варта усміхнулася. Навряд чи віддяка Карафіят піде далі кави з травами, але це був шанс нарешті дізнатися, що ховалось у викраденій скриньці.

***

— Давай я знайду тобі артефакт, — широка усмішка Карафки й сказане нею скидалося на поганий жарт.

— Ваші старші вже казали мені ціну. Ні, дякую, — заперечила Варта.

— То це ж старші казали, — відьма сторожко озирнулась, тоді вперлася ліктями в міцну стільницю і наблизила усміхнене лице до чаклунчиного. — А я — це я. Сестриця Бру розповіла, що то важливо для тебе й твого друга. А ти мене вирятувала. Борги тре' повертати, інакше задушать.

— Сестричка Бру? — здивувалася Варта. — Я думала, що ти — сестра Душанки.

— Я наймолодша, — Карафка примружила очі. — Бру — посерединці, а Душа — старша. Ми не схожі. Можеш не вишукувати спільностей, — додала вона грайливо. — То як — хочеш знайти ту цяцьку?

Варта прискіпливо подивилася на молоду відьму, якій підсвідомо симпатизувала — Карафка трохи скидалася на Дикорослу, чиєї радості й запалу чаклунці дуже бракувало в коловороті празьких проблем.

— Що для цього треба? — обережно спитала чаклунка. — Як ти знайдеш мені артефакт, якщо навіть старший шабаш вважає цю справу майже неможливою?

— Ну таки так. Річ у тім, що ми можемо знаходити живе. Артефакти ж — хоч як поглянь — живими не є. Утім, якщо їхня особлива аура видає себе... Загалом, я склала тобі список, — безтурботно додала Карафка, барабанячи пальцями по стільниці, як піаністка по невидимих клавішах. — Дещо доволі рідкісне, але я певна, що Рутмера Чорногірна нич не пошкодує для львівської Вартової. Ти ж маєш із нею зв'язок?

— Це можна вирішити.

Про Рутмеру Чорногірну Варта насправді чула лише з розповідей Дикорослої та інших відьом, яким «пощастило» навчатись у грізної й суворої глави шабашу. Дикорослій ще й «пощастило» бути їй названою онукою і провести в Карпатах усе дитинство. Про перипетії свого навчання подруга згадувала лише незлим тихим, переважно нецензурним словом. Але такою вже була традиція відьом: вони рідко виходили заміж, народжували від випадкових чоловіків на своєму шляху, а потім дівчаток відправляли на навчання до глави шабашу, зазвичай найбільш досвідченої та суворої в тих краях. Хлопчаків, котрі ніколи не успадковували відьомських сил, віддавали до притулків чи на всиновлення. Варті це здавалося сумним і жорстоким рішенням, проте Дикоросла, яка в юнацькі роки пояснювала їй усі ці подробиці, запевняла, що нині відьми взагалі добрячки. Мовляв, у давнину хлопчиків, які в них народжувалися, зіллєварки вбивали без найменших докорів сумління. Докори сумління — то взагалі було не про відьом.

— Якщо я дістану все, що треба, — які шанси на успіх? — спитала Варта, проглядаючи список речей для ритуалу.

— Не вельми високі, — Карафка перекинула тугі русяві коси через плече, тоді потягнулась і хитнулась на стільці, на мить зависнувши в точці падіння, але не впала. — Хух! — видихнула вона з полегшенням і продовжила: — Шанси в нас такі собі. Щиро кажу. Але краще така віддяка, ніж жодної.

— Розкажи краще, що ти сперла в алхіміків. Чого вони так ошаліли?

— Ошаліли, бо це світляки. Чи ти світляків не знаєш?

— Годі гратися, відьмо. Я чула, що ти отруїла когось і він ледь не загинув. Задля чого це все?

Очі Карафки блиснули, стираючи легковажну радість з обличчя:

— Я теж хочу знати, Вартова. Але хіба мені хтось каже?.. Я