Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

рядовиків. Зі своїх позицій на правому березі Прута, який подекуди здіймався набагато вище від лівого, ворогу було все видно далеко за річкою.

Коли дивізію було переміщено на іншу прибережну ділянку поблизу Снятина, в гості до Охтирського гусарського полку завітала його почесна командувачка, велика князівна Ольга Олександрівна, сестра імператора. Вона очолювала одну лікарню і стежила за тим, щоб туди брали на лікування її поранених гусарів. Неподалік від Снятина командир полку влаштував на честь високої гості званий обід, на який запросили й мене. Щойно ми сіли за стіл, як ворожа артилерія почала обстріл, і за хвилину він став таким інтенсивним, що господарю довелося попросити велику князівну перейти в безпечне місце.

Через те що бої вже точилися у верхів’ї Дністра, верховному командуванню довелося перекинути підмогу з Буковинського фронту на захід. На початку червня моя дивізія дістала наказ вирушати на захід від села Галич, аби прикривати відступ і переправляння XI армійського корпусу через Дністер.

Перші, десятиденні стримувальні бої почалися на південному від Дністра терені, який був для моєї дивізії добре відомий з попередньої кампанії. Горбкувата місцевість і звивисті річечки дуже полегшували нам завдання. 11-й армійський корпус упорядковано переправився через Дністер, з нагоди чого моя дивізія отримала від командарма подяку. Коли я сам вдало подолав Дністер, моїм завданням стало прикривати відступ 11-го армійського корпусу через Гнилу Липу, його північну притоку. За допомогою вогневої переваги ворогові вдалося створити плацдарм на північному березі Дністра на північному заході від Галича, де ми стримували його кілька діб, доки військо відійшло в безпеку на другий бік Гнилої Липи.

Ці бої наочно продемонстрували роз’єднаність армії, адже мені під час них було підпорядковано аж одинадцять батальйонів один за одним, батальйонів, бойова потуга яких розтанула більш як наполовину і в яких велика частина рядового складу не мала рушниць. Мав я й кілька батарей, однак дістав заувагу за те, що якось раз змусив їх діяти одночасно. Боєприпаси треба економити!

Військо мало утримувати межу на Гнилій Липі, але з огляду на відхід північного флангу ці позиції довелося здати, а частини, що перебували найближче до Дністра, — переправити під прикриттям моєї дивізії через Золоту Липу, що текла паралельно Гнилій, але на 25 кілометрів східніше. Після місячних безперервних ар’єргардових боїв мою дивізію нарешті на початку липня було відведено назад через Золоту Липу на відпочинок, якого вона вже й справді потребувала.

Через тиждень ми знову знадобилися. 10 липня надійшов наказ, що дивізія має негайно перебратися кілометрів на сто на південний схід, на добре знану заліщицьку ділянку. Територію між Прутом і Дністром знову було втрачено, і ворогові вдалося форсувати Дністер на сході від міста. Мене знову підпорядкували генералові Хану Нахічеванському, який надав мені дві бригади з Дикої дивізії. Я мав завдання знищити плацдарм і понтонний міст ворога, який переправився через Дністер. Ворог устиг окопатися, тому це було нелегко.

Хоча бойовий дух кавказьких загонів був непоганим, вони не мали достатнього вишколу і боєздатності. Не дуже покладаючись на їхню ефективність, я розташував свою дивізію в центрі, на найбільш небезпечному напрямку. Одній кавказькій бригаді під командуванням полковника Краснова я наказав сміливо атакувати кіньми правий фланг австрійців, що тікали. Другу, якою командував полковник Половцев, я послав запобігти ворожому прориву на Дністрі. Атака почалася багатообіцяльно, і ми відтиснули ворога. Знов і знов повторюючи відданий лівому флангу наказ на штурм, я, втім, марно намагався вгледіти зі свого спостережного пункту ознаки того, щоб кавказці зрушили з місця. Їхня бездіяльність дала ворогові час зібратися, і це призвело до того, що на центр було спрямовано контратаку. Становище стало нетривким і змусило мене відвести військо на вихідні позиції. При з’ясуванні обставин виявилося, що полковник Краснов хотів зберегти своїх добровольців! Після бою великий князь Михайло за обіднім столом нарікав на дії командира бригади. Від цього контрудару, під час якого до рук нам потрапили тисячі полонених, а також бажані збройні трофеї, принаймні була та користь, що ворог припинив наступ.

У липні й серпні я обороняв одну ділянку на Дністрі і брав участь у відбиванні наступу ворога через річки Стрипа й Серет (останню не треба плутати з румунським Серетом, який вливається в Дунай). З великими зусиллями нам вдалося зупинити ворога.

Упродовж літа мій «маньчжурський ревматизм» іще нагадував про себе, і наприкінці серпня я ледве міг ступити крок. Скорившись наполяганням дивізійного лікаря поїхати лікуватися на теплі джерела, я передав командування 2-го кавалерійського корпусу начальнику штабу генералу Дистерло й вирушив до Одеси.

Це гарне місто на березі величезного Чорного моря було самобутнім центром південної Росії. Гарні тутешні жінки і вродливі чоловіки з південним темпераментом становили мішанину різних племен із довколишніх чорноморських теренів, тому життя в Одесі йшло геть на інакший штиб, ніж у північних частинах держави. Годі й казати, що я справді насолоджувався новими враженнями і двотижневим відпочинком удалині від шуму бою. Особливу радість давало й те, що моя сестра Софі, старша медсестра Гельсінської хірургічної лікарні, навіть приїхала до Одеси, щоб поспілкуватися зі мною. Хоч і болісно було розлучатися з дивізією, зате я дістав приємну нагоду обміркувати військову й політичну ситуацію — на фронті якось не виходило. Розмови з пораненими й хворими офіцерами, яких, як і мене, перевели до Одеси, виявилися корисними й цікавими.

Загальна картина вселяла ще більше тривоги, ніж я собі уявляв. Хоча до гарнізонів і центрів поповнення прийшли мільйони призовників, які гаяли там час і були чудовим об’єктом для революційної агітації, бойова потуга армії після Нового року поменшала ще на півмільйона вояків. У багатьох дивізіях зосталося лише зо дві тисячі багнетів. Поповнювати склад вони й досі не мали змоги, адже зброї не було. Вишкіл рядовиків, які прибували на фронт, був таким недосконалим, що про нього годі й казати. Тисячі не вміли користуватися рушницею. Нестача офіцерів та унтер-офіцерів відчувалася дедалі більше. Єдиним промінцем надії був Кавказький фронт, де нещодавно турки зазнали великої поразки. Однак у підмозі, яка уможливила цю перемогу, була нагальніша потреба на головному войовищі.

Становище з матеріальними засобами було тривожним. Усе зуживалося, губилося чи руйнувалося в боях і під час відступів: рушниці, гармати, телефони, транспортні засоби, польові кухні — всі потрібні для війська матеріали. Нестача боєприпасів змушувала до величезної економії. Наразі не було якихось особливих ознак інтенсифікації промислової діяльності. Саме такими моментами пояснюються успіхи Центральних держав.

Поразка зруйнувала всі сподівання на те, що балканська політика розвиватиметься в сприятливому напрямі. Були сподівання,