Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

необхідною засторогою проти набагато гіршого лиха. І те, що на тлі загального покращення душевного здоров’я стався швидкий занепад релігійного фанатизму, не було простим збігом.

Коли затяжна війна проти злочинців кіберпростору закінчилася, переможці зрозуміли, що тепер во­лодіють сумнівною колекцією трофеїв, що геть усі лишилися б абсолютно незбагненними для будь-якого завойовника минувшини. Серед них були, звісно, сотні комп’ютерних вірусів, більшість з яких важко виявити й убити. Траплялися й інші матеріали — через брак кращого слова — набагато страхітливіші. То були геніально винайдені хвороби, проти яких не існу­вало ліків, а деколи — навіть можливості винайдення ліків…

Багато з них були пов’язані з великими математиками, які б жахнулися цього збоченого використання їхніх відкриттів. Через характерно людську тенденцію применшувати небезпеку, давши їй абсурдне ім’я, їх назви часто були жартівливі: «Ґеделів гремлін», «Мандельбротова манія», «комбінаторна катастрофа», «трансфінітна торба», «Конвеїв капкан», «Тюринґова торпеда», «Лоренців лабіринт», «Булова бомба», «Шеннонів шарварок», «Канторів катаклізм»…

Якщо тут доречне будь-яке узагальнення, то всі ці математичні жахи функціонували на одному принципі. Їхня ефективність не залежала від чогось наївного, на зразок стирання пам’яті чи пошкодження програмного коду — навпаки. Їхній підхід був тонший — вони переконували комп’ютер почати програму, яку не можна завершити до кінця Всесвіту, або таку, — тут «Мандельбротова манія» була найсмертельнішим прикладом, — що передбачала буквально нескінченну послідовність кроків.

Тривіальним прикладом могло бути визначення числа пі або будь-якого іншого ірраціонального числа. Однак навіть найпростіші електрооптичні комп’ютери не купляться на таку просту пастку — давно минули дні, коли механічні дурні стирали свої шестерні на порох, намагаючись поділити на нуль…

Завданням для напористих програмістів було переконати мішень, що задача має визначене завершення, якого можна досягти за скінченний час. У битві розумів між людиною (зазвичай чоловіком і рідше жінкою, попри існування таких рольових моделей, як леді Ейда Лавлейс, адмірал Ґрейс Гоппер та доктор Сьюзен Келвін) і машиною, машини майже незмінно програвали.

Було б можливо — хоч деколи важко і навіть ризиковано — знищити захоплені страховища командами перезапису або стирання, але в них була вкладена неймовірна кількість часу й винахідливості, нехай лихонаправленої, яку було шкода втрачати. Ще важливішим було зберегти їх для вивчення в безпечному місці, як захисний захід на той випадок, коли якийсь лихий геній зможе винайти й застосувати їх знову.

Рішення було очевидне. Цифрові демони були надійно замкнені з їхніми хімічними й біологічними аналогами в Сховищі Піко — як сподівалися, назавжди.

Розділ 37. Операція «Дамокл»

У Пула було небагато зв’язків з командою, яка збирала зброю, що її сподівалися ніколи не застосовувати. Операція — зловісно, але доречно названа «Дамокл» — була така спеціалізована, що він нічого не міг докласти до неї безпосередньо. Крім того, він достатньо надивився на робочу групу й усвідомив, що дехто з них належав ледве не до якоїсь іншої, чужої раси. Насправді один ключовий її член, вочевидь, працював із притулку для душевнохворих, — Пул здивувався, коли дізнався, що вони ще існують, — а голова Оконнор іноді натякала, що ще двом з команди слід до нього приєднатися.

— Ти чув про проєкт «Енігма»? — спитала вона Пула після особливо напруженої зустрічі. Коли він похитав головою, вона продовжила: — Я здивована — це було всього за кілька десятиліть до твого народження. Я натрапила на неї, коли шукала матеріали для «Дамокла». Дуже схожа проблема — в одній з ваших воєн група блискучих математиків зібралася разом, щоб зламати ворожий шифр… і вони між іншим побудували один з найперших справжніх комп’ю­терів, щоб упоратися з проблемою.

І є одна чудова історія, — сподіваюся, що вона правдива, — яка нагадує мені про нашу команду. Одного дня до них приїхав з оглядом прем’єр-міністр, а після того сказав директорові «Енігми»: «Я наказав вам шукати потрібних людей під кожним каменем, але не очікував, що ви зрозумієте мене аж так буквально».

Імовірно, для проєкту «Дамокл» хтось шукав у потрібних місцях. Однак, враховуючи, що ніхто не знав, який термін на нього виділений, — дні, тижні чи роки, — спочатку було важко створити атмосферу невідкладності. Потреба в секретності також створювала проблеми — через те що сенсу розповсюджувати тривогу по всій Сонячній системі не було, про проєкт знало не більше ніж п’ятдесят людей. Але то були по-справжньому потрібні люди — ті, хто міг зібрати всі необхідні ресурси й хто міг дати дозвіл на перше за п’ятсот років відкриття Сховища Піко.

Коли Еалмен доповів, що Моноліт почав отримувати повідомлення з дедалі більшою частотою, майже не залишилося сумнівів у тому, що має статися. Не лише Пул у ті дні не міг заснути навіть за допомогою програм нейрошолома проти безсоння. Перш ніж таки зануритися в дрімоту, він часто думав, чи прокинеться знову. Але нарешті були зібрані три складники їхньої зброї — невидимої, невловної й неймовірної майже для всіх воїнів за всю історію.

Ніщо не могло виглядати невинніше й нешкідливіше, ніж абсолютно стандартна терабайтна пластинка, яку мільйони нейрошоломів використовували кожного дня. Але той факт, що вона була запакована в масивний блок прозорої речовини, обперезаний навхрест металевими смугами, підказував, що то було щось геть незвичайне. Пул прийняв її з певною не­охотою. Він задумався, чи почувався так само кур’єр, якому випала дивовижна місія доставити ядро хіросімської атомної бомби на тихоокеанську повітряну базу. Але, якщо їхні побоювання виправдані, його відповідальність може бути ще вищою.

І він не міг бути певен того, що навіть перша частина місії буде успішна. Через те що жоден канал зв’язку не міг бути абсолютно безпечним, Еалмен ще не був проінформований про проєкт «Дамокл». Пул мусив зробити це, повернувшись на Ганімед.

А тоді він зможе лиш сподіватися, що Еалмен погодиться виконати роль троянського коня — і, можливо, внаслідок цього бути знищеним.

Розділ 38. Удар на випередження

Було дивно повернутися до готелю «Гранімед» через стільки років, а найдивнішим виявилося те, що він нібито зовсім не змінився, попри все, що сталося. Пула знову привітало знайоме зображення Боумена, коли він зайшов до номера, названого на його честь. І, як і слід було сподіватися, там же чекав на нього Боумен-Еалмен, на вигляд ще менш матеріальний, ніж його прадавня голограма.

Перш ніж вони встигли навіть обмінятися привітаннями, їх урвав той, кому в будь-який час, окрім цього, Пул був би дуже радий. Відеофон у номері видав настирливе тріо різких нот — мелодія теж не змінилася з часів його минулого візиту — і на екрані з’явився старий друг.

— Френку! — вигукнув Теодор Хан, — чому ти не сказав, що прилітаєш? Коли зустрінемося? Чому немає відео — там з тобою ще хтось? І хто ті офіційні на вигляд типи, що приземлилися одночасно з тобою…

— Теде, будь ласка! Так, пробач мені, але повір, у мене була поважна причина — поясню пізніше. Зі мною справді дехто є — я передзвоню щойно зможу. Бувай!

Запізніло виголосивши наказ «Не турбувати», Пул вибачився:

— Пробач. Звісно, ти знаєш, хто то був.

— Так, доктор Хан. Він часто намагався зі мною зв’язатися.

— А ти ніколи не