Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі "

Глава 11

Ця подія з Віктором, стала останньою краплею в океані мого розпачу. І мене накрило справжньою дикою істерикою. 

Я завжди вважала себе людиною врівноваженою, а тут, після того, як мене знову зачинили у цій клітці, за одну секунду, просто знесло дах. З горла вирвався гучний схлип, що перейшов у несамовитий вий, ніби раненого звіра. Та найстрашніше, було те, що плакати вже не виходило. 

Вмить замість спустошення мою душу наповнила всепоглинальна злість і жахливий розпач. 

Різко підірвавшись на ще тремтячи ноги, не пам'ятаючи себе, рвонула до зачинених дверей.

- Відкрийте негайно! – заволала так, що голос навіть зірвався. При цьому що сили почала тарабанити в неї, луплячи ногами та руками. - Ти мені обіцяв що більше не закриєш! - волала, продовжуючи битися у двері. Дійсно як пташка у клітці. - Ста-ас! - в останнє вимовила вже охриплим від крику голосом. – Я тебе ненавиджу, ти мене чуєш, ненавиджу – тихіше додала осідаючи на підлогу.

І не встигла я сидячи викрикнути чергову гидоту, як двері відчинилися. Лякано відсахнулася, підіймаючи погляд на того хто до мене вломився. 

На порозі моєї спальні стояв господар будинку. Погляд майже чорних очей пропалював наскрізь, по чітких високих вилицях ходять жовна. Чуттєві губи щільно стиснуті, а міцні плечі напружені до краю.

- Арі-іна, — не сказав, а прогарчав, — Чого ти кричиш, все вже позаду, — почав наступати на мене, щільно прикривши за собою двері.

Я злякано підскочила, та позадкувала назад, від нього. Доки не вперлася у ліжко. 

- Не треба, будь ласка, — з очей бризнули киплячі сльози, а мій відчайдушний шепіт прорізав темряву, що згустилася над ним.

- Що не треба, дівчинко? - поцікавився чоловік, нахиливши голову набік, підходячи майже впритул.

- Чіпати мене, — ледь чутно промовила. 

Стас не відповів, а лише низько рикнувши, в один блискавичний рух підхопив мене на руки та міцно притиснув до своїх гарячих грудей. І я скрикнути не встигла, як опинилася із ним на ліжку. 

Та попри всі мої побоювання, Корецький не почав мене домагатися, а навпаки укутав у ковдру, та як маленьку посадивши до себе на коліна, почав заколисуючи гойдатися зі мною на руках.

Я ошелешено висунула носа із ковдри та глянула в обличчя свого демона. Але його риси розпливлися від знову нахлинувших сліз. 

Мені зараз стало себе неймовірно шкода. Я завжди хотіла, щоб мене хоч колись, хоч хтось отак взяв на руки, як дитину, та заспокоїв. Але це врешті зробив той, хто винен у моєму нещасті, той кого я ненавиджу усім серцем. Мабуть. 

Стас поклав величезну долоню на мою голову та обережно провів по моєму волоссі, пестячи. 

- Поплач моя дівчинка, і тобі стане легше, — хрипко промовив мені в маківку. - Більше ні хто тебе не образить, я особисто про це подбаю. Тепер ти під моїм захистом, кошеня. 

- Стас, — трішки утявши тремтіння в голосі, нарешті покликала чоловіка. 

– Що? - опустив на мене теплий погляд неймовірно красивих бурштинових очей. 

-Ти обіцяв, що більше не зачинятимеш мене. Казав що у цьому будинку я можу вільно пересуватися. 

- Обіцяв, — згідно хмикнув, продовжуючи ніжно гладити мене по голові. - І так, ти вільна ходити по цьому будинку і його околиця. 

- Але Нат..., - вихлипнувши, спробувала заперечити. 

- Нат це зробив лише для твоєї безпеки, на деякий час. Доки ми небезпеку не усунемо. Зараз вже все гаразд, — зі моторошною сталлю у голосі промовив чоловік.

В мене аж холод по шкірі пройшов. Я розуміла про яку саме небезпеку він зараз мені говорить. Й навіть і думати боялася як її, тобто його Віктора, усунули. Але зараз мені й не хотілося про це думати. Він сам собі викопав яму коли зачепив мене. І мені навіть його не шкода. 

Розімлівши у теплих та затишних чоловічих обіймах знову глянула на Стаса, а він мовчки дивився на мене. Наші погляди перетнулися. В його очах зараз читалося щось таке, чого раніше я не помічала. Щось, надійне, заспокійливе, тепле. На мить мені навіть здалося, що він хоче мене поцілувати. 

Але передбачаючи це, я відвернула обличчя.

- Стас, навіщо я тобі? Відпусти мене, будь ласка, — шморгнувши носом, видихнула. Боячись навіть подивитися на чоловіка, бо відразу відчула як від моїх слів він напружився.

- Вже не відпущу. Ти моя Арино. - тяжко видихнувши промовив мені у волосся, і в його голосі промайнула знайома сталь.

- Але чому? Я не розумію, — все-таки скинула на нього повний відчаю погляд.

- Тобі й не треба розуміти, ти моя і все. Змирись з цим.

- Але ж я не лялька, щоб комусь належати, я жива людина, і належу сама собі, — на емоціях вигукнула.  

- Ти, моя люба, коли погодилася на умови, що я тобі запропонував перестала належати собі, — припечатав. 

Сил сперечатися з ним далі, або ще щось доводити не залишилось. Я зрозуміла що у цьому немає сенсу, він не відпустить мене добровільно. Тому ще кілька разів схлипнувши, я, закопавшись носом у його сорочку, вдихаючи гостро-пряний аромат чоловіка, що неймовірно пиячив. Заколисував, та водночас збуджував. Прикрила очі.

Чоловік обережно поклав мене назад до ліжка, і прилігши поруч обійняв із заду. Ось так зі своїм загарбником, я мирно пролежала ще приблизно з пів години. І сама не помітила, як міцно заснула. Видно від перенесеного стресу, мій організм вирішив просто вимкнутись.

Прокинулася від холоду, що сковував майже все тіло. Розплющивши очі озирнувшись довкола, зрозуміла, що лежу зовсім одна. Значить він вже пішов. За вікном вже тужливо підморгувала ніч, а я лежала у своєму великому холодному ліжку. Несподіваний укол розчарування остаточно скинув дрімоту. 

Він знову мене залишив одну. Але це можливо і на краще. Миттєво себе осмикнула. 

Ні Аріна, навіть і не думай закохуватися у цього чудовиська. 

Ця людина насильно тебе тримає в золотій клітці, як екзотичну тваринку. І, судячи з сьогоднішньої розмови, відпускати не збирається. 

Принаймні поки не награється. А що буде далі, коли йому нарешті набридне?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍