Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

- Ми будемо прикидатись, - впевнено промовила я, відштовхуючи його. – Я згодна десять днів грати роль нареченої. Але те, як я це робитиму – моя особиста справа!

- Звісно, - Данило явно вважав себе переможцем. – Як скажеш.

- І ніяких… фізичних стосунків між нами не буде.

- Якщо ти сама того не забажаєщ.

Я почервоніла.

- Не забажаю.

- Та я ж не сперечаюсь, - мило посміхнувся Котовський. – Ну, послухай мене будь ласка, Олю… Давай визначимось. Я не гвалтівник. І я ніколи ним не був і не буду. Я не змушую дівчат іти зі мною в ліжко. Не б'ю, не душу, нічого такого…

- Мене завезли сюди проти моєї волі! – засперечалась було я.

Проте користі від того не було. В шефа був припасений цілий мішок чудесних аргументів, проти яких я навіть нічого не змогла протиставити.

- Вормально, ти погодилась, - парирував Данило з виглядом ситого і надзвичайно задоволеного через пійману мишу кота. – Так, повернемось до нашого діалогу. Протягом цього часу ти достовірно граєш роль моєї нареченої. Це означає, що я дозволяю собі тебе обіймати, цілувати, робити все, що в нормальних людей прийнято виносити на публіку. Ну, принаймні, робити це перед родичами.

Не сказати, що я була в захваті від цієї пропозиції, але Данило, зараза, навіть не відвернувся, не кажучи вже про які-небудь поступки, на які я хотіла б розраховувати. Терпіти не можу таких нахабних людей. Ну от чесне слово, було б в нього хоч трохи совісті, наскільки було б простіше…

- Потім, через кілька днів, ми повертаємось назад в столицю, і наша гра закінчується, - підбив підсумки Данило.

Гаряча долоня піднялась уже надто високо, і мені довелось ловити його за зап'ясток, щоб не дозволити статись чомусь більш страшному, ніж тому, що вже відбулось.

- Я здаю проект, якщо він буде успішним, ти можеш розраховувати на ряд бонусів, в основному фінансового характеру, - повідомив він як ні в чому не бувало, вперто зминаючи тканину моєї нічної сорочки. От же гад. – Незалежно від проекту, посада начальниці відділу твоя. Я більше не хочу бачити там всіляких васнецовських ідіоток, безпечніше поставити свою людину.

- І наші стосунки на тому закінчуються? – з надією поцікавилась я.

Судячи з усього, цей пункт був продуманий з особливою підступністю, тому що Данило відповів на моє питання обеззброюючою посмішкою.

- Якщо ти насправді цього хотітимеш, - протягнув Котовський.

- А якщо я захочу звільнитись? – поцікавилась я, намагаючись зрозуміти, які в мене шляхи для відступу.

- Ну, ти звільнишся, - знизав плечима Данило. – Якщо ти не захочеш працювати в моїй фірмі, можеш сміливо подавати заяву про звільнення.

- А…

- Гарні рекомендації та всі виплати, які повинна, - пообіцяв він. – Ну я ж не якесь чудовисько. Я просто хочу позбутись від гіперопіки власної матері, попрацювати над проектом, порадувати своїх племінників і, можливо, насолодитись спілкуванням з дівчиною, що мені подобається.

- Ага. Прикидаючись її нареченим.

- Ну, слухай, - проворкував Котовський, присуваючись все ближче та ближче, і залишив ще один швидкий поцілунок на моїй шиї. – Ти ж сама не хочеш по-справжньому…

Я… Я не хочу! Абсолютно! Воно мені геть не треба! Та більше скажу, зараз я б хотіла вивернутись з його рук, вдарити його якомога сильніше та ще й втекти геть! Це ж просто огидно – ставити дівчину в такі умови, не давати їй права вибору!

Але не те щоб мені було гидко, ні. Але влипати в якусь незрозумілу історію не хотілось абсолютно, ризикувати своїм ім'ям, репутацією, та й всім іншим лише тому, що мені, бачте, приємна компанія шефа! І, між іншим, приємна на якомусь тваринному, геть не підходящому для пристойної дівчини рівні.

Ну добре. Підходящому, але я все одно так не звикла.

- Добре, - видихнула я. – Я вже погодилась грати роль нареченої. Але не роль коханки. Так що, будь ласка, відсунься від мене подалі і… - я зрозуміла, що стрімко червонію. – Не треба мені доводити, що це все притворство, а у Олени Володимирівни всевидяче око!

- Та нащо всевидяче око? Ти гарна дівчина. Який нормальний мужик тебе не хотітиме?

- Той, який володіє хоч грамом порядності!

Я нарешті вивернулась з рук Котовського і буквально вискочила із ліжка. Побачить напівголою? Та й гаразд, аби лише не лапав, а то мені від цього не по собі, ще й якісь дурні думки в голову лізуть. І тіло так дивно реагує…

- Я в душ, - випалила я, підхоплюючи халат. – Зустрінемось за сніданком!

Котовський не став сперечатись, не встиг би, навіть якби дуже захотів. Я кулею вискочила з кімнати, а в ванній хіба що не забарикадувала двері. Треба було якось заспокоїтись, прийти до тями, відновити душевну рівновагу… Зробити що-небудь, тільки би перед очима перестали стрибати яскраві плями, серце заспокоїлось, не колотись, як шалене, і…

Чорт! Треба було звільнятись з роботи та тікати геть від начальства, далі, чим очі бачать, та що завгодно робити, але точно не влипати в таку ситуацію. Хотіла я того чи ні, а я змушена буду грати по правилам Котовського. І сподіватись на те, що порядності в ньому трохи більше, ніж мені здавалось, коли я спостерігала за блондинистим калейдоскопом в офісі.