Читати книгу - "Дзеркало судді"

до сходів, хто перестрибнув через низьку стінку, — й усі, разом з містером Фрозо, оточили Учителя, якого Томмі тримав за комір однією рукою і струшував час від часу, не рахуючись з привілеями провидців.

— Ну, тепер не втече, — сказав герой дня. — Обшукаємо його, камінь має бути в нього.

Через сорок п’ять хвилин Хантер і Хардкасл, уже не з таким бездоганним виглядом, як раніше, відійшли вбік і подивилися один на одного.

— Ви що-небудь розумієте? — запитав Хардкасл. — Дивовижна таємниця.

— Яка таємниця! — закричав Хантер. — Ми ж усі його бачили.

— Так, — відповідав Хардкасл, — але ми не бачили, щоб він поклав або кинув рубін. Чому ж ми нічого не знайшли?

— Ця штука десь лежить, — сказав Хантер. — Треба краще оглянути фонтан.

— Рибок я не патрав, — сказав Хардкасл, вставляючи монокль. — А вам часом не прийшла на думку легенда про перстень Полікрата[18]?

Роздивившись крізь монокль кругле лице, він переконався в тому, що натяк на паралелі з грецької міфології його співрозмовника ні на що не наводить.

— Може, він його проковтнув, — сказав Хантер.

— Розріжемо Учителя? — пожартував Хардкасл. — А ось і наш хазяїн.

— Як усе це неприємно, — промовив лорд Маунтіґл, підкручуючи сивий вус тремтливою рукою. — Крадіжка, в моєму власному домі!.. Я ніяк не розберу, що він говорить. Ходімо, може, ви зрозумієте.

Вони повернулися до зали. Хантер йшов останнім, і отець Бравн, що бродив по дворику, звернувся до нього.

— Але ж ви і сильний! — весело сказав священик. — Ви тримали його однією рукою, а він теж не зі слабких. Я це відчув, коли ми пустили в хід вісім рук, як ці божества.

Так розмовляючи, вони обійшли дворик рази два й увійшли в залу, де сидів уже сам Учитель у становищі полоненого, але з поставою великого царя.

І справді, його зрозуміти було нелегко. Говорив він спокійно і владно, мабуть, розважаючись при кожній черговій здогадці, й анітрохи не каявся. Радше, він сміявся з того, як вони намарно ламають собі голову.

— Тепер вам трохи відкрилися, — з неподобною поблажливістю говорив він, — закони часу і простору, які ніяк не може осягнути ваша наука. Ви навіть не знаєте, що таке «заховати». Мало того, ви не знаєте, що таке «бачити», інакше б ви бачили так само ясно, як я.

— Ви хочете сказати, що камінь тут? — різко запитав Хардкасл.

— «Тут» — непросте слово, — відповідав містик. — Але я хотів не це сказати. Я сказав, що ви не вмієте бачити.

І він розмірено продовжив у сердитій тиші:

— Якби ви навчилися істинному, глибокому мовчанню, то почули б крик на краю світу. Там сидить подобизна, мов гора. Говорять, навіть юдеї і мусульмани шанують її, бо вона створена не людиною. Перед нею благоговійно застиг паломник. Він підняв голову. Він скрикнув, побачивши багряний, гнівний місяць у ніші, віками порожній.

— Я знав, що ви наділені великою духовною силою, але це!.. — закричав лорд Маунтіґл. — Невже ви перенесли його звідси на гору Міру?

— Можливо, — відповів Учитель.

Хардкасл нетерпляче походжав по кімнаті.

— Я дивлюся на це інакше, аніж ви, — звернувся він до хазяїна, — але вимушений визнати… О, Господи!

Монокль упав на підлогу. Усі повернулися туди, куди дивився політик, і їх лиця осяяло живе здивування.

«Багряний місяць» лежав на кам’яному підвіконні, там, де й раніше. Можливо, це була вуглинка з вогнища або пелюстка троянди, але впав він на те саме місце, куди його поклали.

Цього разу Хардкасл його не взяв, а повівся доволі дивно.

Повільно обернувшись, він знову став ходити по кімнаті, але тепер уже не з нетерпінням, а з якоюсь особливою величчю. Підійшовши до лави, на якій сидів індус, він уклонився, посміхаючись трохи гіркою посмішкою.

— Учителю, — сказав він, — ми повинні просити у вас вибачення і, що важливіше, ми зрозуміли ваш урок. Повірте, я ніколи не забуду, якими силами ви наділені і як благородно їх використовуєте. Леді Маунтігл, — і він обернувся до хазяйки, — ви пробачте мене за те, що я спершу заговорив з Учителем, а не з вами; але саме вам я мав честь запропонувати нещодавно пояснення. Я говорив вам, що є непізнані сили, гіпноз. Багато хто вважає, що ним і пояснюються оповідання про хлопчика, який лізе в небо по мотузці. Насправді нічого цього немає, але глядачі загіпнотизовані. Так і ми бачили те, чого насправді не було. Бронзова рука немовби нам наснилася; і ми не здогадалися подивитися, чи камінь лежить на місці. Ми перевернули кожну пелюстку водяної лілії, мало не нагодували рибок послаблювальним, а рубін весь час був там, де й раніше.

Він подивився на усміхненого Учителя і побачив, що його посмішка стала ширша. Було в ній щось, від чого всі схопилися на ноги, немовби струшуючи з себе ніяковість і незручність.

— Як усе добре закінчилося, — дещо нервово сказала леді Маунтігл. — Звичайно, ви цілком маєте рацію. Я просто не знаю, як благати пробачення.

— Ніхто мене не образив, — сказав Учитель. — Ніхто мене не торкнувся.

І, радісно розмовляючи, усі пішли за Хардкаслом, новим героєм дня; лише вусатий френолог попрямував до свого намету і здивувався, помітивши, що священик йде за ним.

— Дозвольте обмацати ваш череп? — нерішуче і навіть глузливо запитав містер Фрозо.

— Навіщо вам тепер мацати? — добродушно запитав священик. — Адже ви детектив, хіба ні?

Містер Фрозо кивнув.

— Леді Маунтіґл запросила мене про всяк випадок. Вона не дурна, хоч і грається в містику. Ось я і чіплявся до всіх, як маніяк. Якби хтось погодився, довелося б терміново гортати енциклопедію.

— «Шишки черепа»: дивися «Фольклор», — сказав отець Бравн. — Так, ви добряче чіплялися до людей, але як на благодійний базар це зійде.

— Яка безглузда подія! — сказав колишній «шишкознавець». — Подумати тільки, рубін так і лежав.

— Так, дуже дивно, — сказав священик, і його інтонація вразила детектива.

— Що з вами? — вигукнув той. — Чому ви так дивитеся? Ви не вірите, що камінь лежав там?

Отець Бравн кліпнув очима, тоді повільно, дещо розгублено, відповів:

— Ні… як я можу?.. Ні, що ви!..

— Даремно, отче, мовчите, — не відставав детектив. — Чому ви не вірите, що він лежав там весь час?

— Тому що я сам його поклав, — сказав отець Бравн.

Його співрозмовник відкрив рот, та так і застиг.

— Якщо бути точним, — продовжував Бравн, — я умовив злодія, щоб він віддав рубін мені, а потім поклав його на місце. Я сказав, що все знаю, і переконав, що ще не пізно покаятися. Вам не боюся признатися, та Маунтіґли і не роздують справи, бо камінь у них, а тим більше — проти